Громадська бібліотека і «культурний капітал»

Громадська бібліотека і «культурний капітал»
В Україні масово закривають громадські бібліотеки. Таку інформацію днями оприлюднив на одній із соцмереж директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький. Про те, що це не окремі випадки, а поширена тенденція, свідчать і масштаби явища.

«Стан справ у більшості областей приблизно однаковий, тому, розповідаючи про Одеську область, я маю на увазі і Херсонську, Черкаську, Житомирську…Таким чином, тільки за три роки і тільки в одній Одеській області зачинили двері більше ніж 100 бібліотек» – пише Красовицький. Директор «Фоліо» описує теж, як це відбувається: «Для того, щоб не погоджувати з МКІП закриття бібліотек по закону, їхню діяльність «призупиняють», колектив звільняють, приміщення перепрофілюють. Відсутність відповідальності керівників громад за нефінансування культурної сфери призвело до того, що в деяких громадах на місці єдиної бібліотеки з‘являються шинки, а в клубі зберігають вантажі».

Коментуючи цей допис Олександра Коваль з Українського інституту книги додає: «Те, що бібліотеки закриваються – жахливо. Але підступність дій місцевої влади в тому, що “призупинення діяльності” не потрапляє в статистику. Працівники цих бібліотек нікуди не скаржаться, не намагаються протистояти. Читачам також наче байдуже».

Отже, так виглядає, що громадські бібліотеки в провінції закриваються не лише не «з важким серцем», але й з місцевим ентузіазмом. Тобто з ентузіазмом люди позбавляють своїх земляків і передусім молодь чи не єдиної можливості накопичувати «культурний капітал». Культурний капітал – це обсяг загальних знань і навичок, яких вже не дає школа; елементи побутової культури та правила суспільного співжиття, яких вже не прищеплює спільнота чи «вулиця». 

Звичайно, що наші провінційні бібліотеки – із відсталим та безініціативним персоналом, застарілими фондами, безпросвітною бідністю – також далекі від ідеалу, але все ж вони й надалі є сховищем тисяч книжок – і не тільки «макулатури радянських часів».

По-перше частина книг виданих в радянський період – довідкові і технічні видання, словники іноземних мов, багатотомні чи серійні перекладні твори світової класики – досі залишаються актуальними, хоч би й тому, що українське книговидавництво не спромоглося за три десятиліття їх замінити. По-друге, до таких в основному бібліотек потрапляють аматорські, але від того не менш цінні видання місцевих краєзнавців, котрі виходять дуже скромними накладами. По-третє, туди теж потрапляють приватні домашні бібліотеки місцевих книголюбів чи ерудитів, часом із досить цінними книгами. Ну і останнє – можливо й найважливіше – якщо в містечку чи селі не буде бібліотеки, то туди ніколи й не потраплять сучасні українські книжки, адже книгарні залишились тільки у великих містах. До того ж сучасна книжка, як на людей з низькими чи й середніми доходами, є досить дорогою, через що у більшості сімей і немає такого поняття, як домашня бібліотека. 

То ж із чого – повторюся – провінційна молодь мала б формувати свій «культурний капітал»? Телевізор, як знаємо, служить здебільшого  деінтелектуалізації глядача, підлаштовується під його потреби, часто низькі і вульгарні. Соцмережі нав’язують готові взірці, поширюють примітивні кліше, вбивають культуру мови і профанують правила етики чи естетики. Тільки читаний в спокої і тиші текст може розвивати автентичну уяву людини, яка теж служить її інтелектуальному, а часто й духовному збагаченню.

Зрозуміло, що в бібліотеку ходить дуже невисокий процент місцевого населення. Але й відсоток справжніх вчених чи винахідників, висококваліфікованих фахівців чи геніальних письменників і т.д., також є невисоким в масштабах всього суспільства. Але цей відсоток формують люди, які вже в дитинстві відчували потребу інтелектуального зростання, які вже в уяві формували власні амбіції і творили своє майбутнє. І часто в цьому процесі їхніми головними союзниками були книжки, оті з громадської бібліотеки. 

У великих містах, в елітарних школах, в культурних родинах закриття провінційних громадських бібліотек може залишитися і непоміченим. А от для місцевих мешканців це може стати втратою останнього бастіону інтелектуального самозахисту у світі, де стрімко поглиблюється прірва не тільки між багатими і бідними, але й між кмітливими й тупуватими, освіченими й невігласами.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Нові неписьменні Час с(р)амоосвіти