Громадянин у смартфоні

Громадянин у смартфоні
Ідея “держави у смартфоні”, анонсована новообраним президентом Зеленським та його “слугами”, не була ні оригінальною, ні новою. У розвинених країнах ця технологічно-ментальна концепція реалізується порівняно давно й доволі успішно. І якщо в “команди ЗЕ” це мав би бути такий політтехнологічний хід, який би позиціонував нового президента як лідера сучасного, прогресивного, який мислить категоріями майбутнього блага українців, а не зациклюється на “срачах” із приводу минулого (що йому явно не вдається й навряд чи вдасться), то в світі реальних, а не “квартальних” держав ця технологія вже дає конкретні результати – як обнадійливі, так і загрозливі.

“Держава у смартфоні” ніколи не зможе повністю замінити державу в дійсності, хоч би й тому, що держава – це не тільки система послуг для громадян, але й апарат насильства. Якщо, наприклад, якийсь громадянин не оплатить послугу, отриману в віртуалі, то до нього прийде поліція в реалі. Але тут не про це: одна справа – наші споживацькі інтереси, а інша – наші громадянські права і свободи.

Поки не було інтернету, громадянин скаржився на свої клопоти переважно в себе ж на кухні своїм близьким; професійні проблеми обговорював у межах трудового колективу чи фахового середовища з дотриманням службової дисципліни і корпоративної етики; обмінювався ідеями чи інформаціями в колі друзів та знайомих у кав’ярнях чи пивбарах. Суспільство загалом, а тим більше держава, могло й не знати надто багато про погляди та настрої своїх співгромадян, а їх самих не знати й поготів.  

Так могло тривати досить довго, аж поки не “накипало” – і тоді людина виходила на вулиці й площі, щоби викричати свій біль чи відсвяткувати свої радощі. Але й після цього доінтернетна людина поверталася у свою приватність, у свою “фортецю”, у свою безіменність. Держава вже знала дещо про її турботи чи очікування, але й надалі не знала, хто вона – де і як живе, чим займається і переймається в особистому житті.

Тепер же завдяки все доступнішим інтернет-технологіям і все масовішим ґаджетам безіменна людина отримала публічне ім’я, навіть коли це замаскований “нікнейм” (що для фахівця є незначним бар’єром, аби дізнатися справжнє “ф.и.о.” і точну його локацію). Зараз людина у віртуальному просторі сама оприлюднює свої погляди, смаки, вподобання тощо. А ще додає фото (старі й нові): свої й близьких, родичів і друзів, місць і подій. Усе, що треба знати всім зацікавленим, а передусім державі, на випадок “якби що”.

Там само сучасна людина демонструє свою громадянську позицію, а також намагається реалізовувати чи обстоювати свої громадянські права і свободи: пише протести і скарги, підписує відозви і петиції, а коли розлютиться, то може й поширювати лайливі слова чи образливі окреслення на адресу кривдника або просто антипатичної особи, або ж творити карикатурні зображення чи “фотожаби”.

І у більшості випадків їй за це нічого не буде. Бо якщо їй обмежити таку можливість, то вона з відчаю знову може захотіти виходити на вулицю з протестом. А для чого? Усім же так зручно: держава у смартфоні і громадянин у смартфоні. Не треба нікуди йти, тратити час і зусилля, немає потреби від чогось відмовлятись чи чимось ризикувати. Достатньо клацнути на лайк чи дислайк, послати всіх подалі, від’єднатися від інтернету і заспокоїтись.

Та все ж не усім таке підходить. Завжди знайдуться такі навіжені радикали, які не заспокояться, аж поки не торкнуться своєї проблеми кулаком. Або такі розумники, що не погоджуються міняти реальність на віртуальні симулякри. Чи навіть такі відсталі, які взагалі не користуються ґаджетами або не мають доступу до інтернету. Це найнебезпечніші категорії громадян, бо непрогнозовані – тож можуть у якийсь момент (без сумніву, у найбільш невідповідний для обох держав – і в реалі, і в смартфоні) вихлюпнути своє незадоволення у вуличних протестах і ще й потягнути за собою тих інших, принаймні частину.

Тому керівництво “держави у смартфоні” зацікавлене в тому, щоби розробити більш ефективні засоби протидії вуличній громадській активності, надійнішу систему антистимулів, які б знеохочували громадян до масових зібрань, щоби вони не наважувались порушувати рекомендовану державою соціальну дистанцію, щоби боялись спілкування з іншими людьми.

Традиційна система заборон і штрафів не є достатньо дієвою, оскільки державна пропаганда зазвичай не надто переконлива, а поліційні сили мають свою межу міцності у справі стримування великої кількості громадян та ще й на тривалий період. Потрібне щось, що змінило б докорінно поведінку людей – щоб відбити їм назавжди бажання збиратися у великі групи, спілкуватися наживо, знайомитися з іншими співгромадянами безпосередньо.

Таку функцію може виконати тільки невидима сила, незбагненна загроза, проти якої і боротись невідомо як, і поскаржитися на яку нікому. Колись я прочитав, як власники одного американського приватного пляжу розав’язали проблему із непрошеними відвідувачами. Оскільки жодні таблички з написами “Приватна територія” чи “Стороннім вхід заборонено” не зупиняли бажаючих покупатися саме на цій частині узбережжя, вони поставили згодом коло води табличку “Обережно, акули!”. Небажані візитери, якщо й не зникли повністю, то їхня кількість суттєво зменшилась.

У глобальному вимірі зараз роль такої таблички відіграє застереження “Обережно, пандемія!”. Неважко здогадатись, що коли людство здолає коронавірус настільки, що перестане його боятися, то виникнуть нові “таблички”. Адже державі зручно, щоби громадянин залишався у смартфоні і не виходив з дому “без крайньої потреби”. Тож у майбутньому (яке почалося вже зараз) тільки від нас, громадян, повинно залежати, які саме потреби вважатимемо “крайніми” ми, а не держава. Особливо та, яка у смартфоні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Демократія від меншості Маска майбутнього