By 
На початку травня 1918 р. крісло міністра фінансів Гетьманату посів А. Ржепецький. Він прагнув стабілізувати грошовий ринок країни. Тоді в українському обігу вже були паперові гроші – кредитові білети вартістю 100 крб. емісії 1917 р. та знаки Держскарбниці вартістю 25 і 50 крб. емісії УНР 1918 р. Водночас 1 березня 1918 р. Центральна рада запровадила нову грошову одиницю – гривню, яка на час перевороту ще не з’явилися в обігу. П. Скоропадський проголосив повернення до першої фінансової одиниці. Карбованець знову ставав єдиною валютою України. Однак згодом урядові гетьмана довелось визнати офіційним грошовим знаком і гривню. Отже, карбованець і гривня впродовж всього періоду Гетьманату були основними грошовими одиницями.
Наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. майже всі держави вказували на купюрах золоту номінальну вартість своєї валюти. Українська фінансова система також організовувалась за тодішніми міжнародними стандартами і правилами. Один карбованець містив 17,424 долі золота, що відповідало 0,774234 грама (1 доля = 0,044434896 грама). Ця вага, чи міжнародна вартість карбованця номінально дорівнювала вартості російського рубля за часів міністра фінансів Вітте, що у 1918 р. відповідало половині золотого франка. Номінальна вартість гривні становила половину карбованця, тобто 8,712 долі золота (0,387117 грама).
Сучасник національного відродження економіст М. Тимофіїв так пояснював тогочасну фінансову політику: “У всіх держав було завжди бажання унормувати цю систему так, щоб кількість грошей була пристосована до справжніх потреб народного господарства та щоби їхня вартість була стабільною. Практика ряду останніх десятиліть показала, що ця стабільність і твердість курсу грошей кожної країни на міжнародному ринку найкраще досягається тоді, коли курс паперових грошей або банкнотів стоїть нарівні зі своїм золотим паритетом, тому удержання системи паритетів стало одним з головних і найтяжчих завдань політики нотних банків… Зібрання більших запасів золота стало одним з домінуючих мотивів банкової діяльності”. Це завдання стояло й перед українськими Державним банком і Державною скарбницею. Щоб запровадити золоту валюту, наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії розпочався “експортний фанатизм”. Експорт хліба зріс з 202,8 млн пудів у 1881 р. до 617 млн пудів у 1894 р. Завдяки прибуткам від монополії на експорт хліба й цукру підтримувалася й вартість української валюти у період Гетьманату. Наприклад, у 1894 р. прибуток Російської імперії від експорту хліба становив 399,4 млн руб., а гетьманської України від монополії на продаж цукру – 355 млн крб. (номінальна вартість рубля і карбованця була рівною).
Упродовж 1917-1920 рр. Україна через низку економічних і військово-політичних причин не змогла зібрати золотого запасу, проте прагнення до цього безумовно було[1]. Економіст М. Тимофіїв так описав той період: “… при золотій основі валюти лише золото юридично є справді певним платничим засобом, від часів винайдення банкнотів ні одна держава не думала серйозно про те, щоб обмежитись виключно золотими грошима і зовсім відмовитись від паперових. Вигоди заведення паперових, але забезпечених золотом грошей, збільшуючи оборотні засоби емітента, роблячи його в скрутну годину посідачем реальної цінності – благородного метала, а його кредиторів – власниками лише паперових зобов’язань, були настільки очевидні, що відмовитись від них, звичайно, жоден емітент добровільно не хотів, тим паче, що й не міг би зробити цього без шкоди для всього народного господарства”. До того ж вартість паперових грошей можна регулювати не лише шляхом золотих виплат, а й посиленням експортної політики.
Зовнішньоторговельні зв’язки України у 1918 р. не встигли набути своїх перспективних об’ємів, але за Гетьманату з’явилася тенденція до зменшення зовнішньоторговельного дефіциту. К. Маркс вважав, що капітали, вкладені у зовнішню торгівлю, можуть давати більш високу норму прибутку, ніж спрямовані у внутрішню, тому він підтверджував, що зовнішньоторговельні операції дають вагомий прибуток до держбюджету. У 1918 р. Україна мала активне сальдо торгівельного балансу, що зі свого боку збільшило співвідношення товарів та послуг. Цьому певною мірою сприяв господарчий договір з Центральними державами за Берестейською угодою та наступні домовленості між державами. Центральні держави, тиснучи на уряд України, створили для себе у торгівлі з нею режим найбільшого сприяння з цілковитою відсутністю нетарифних перешкод.
За умов відсутності в країні золотого запасу фахівці Міністерства фінансів опирались на функціональну економічну теорію. Згідно з нею вартість валюти забезпечує майно держави та прибутки від її монополій. Подібні засади мала й економічна теорія Г. Кнаппа, за якою грошова одиниця спиралась виключно на державний авторитет. Саме цими теоріями оперували прихильники впровадження національної валюти в УНР, розподіляв такі погляди й А. Ржепецький. Наприкінці 1917 р. економіст А. Вольський доводив, що після війни повертатися до валюти, залежної від золота, непрактично. За його підрахунками, золоті запаси емісійних банків становили не більше 30 млрд франків, а війна коштувала країнам-учасникам понад 700 млрд франків. До того ж короткотермінові зобов’язання народів, що вели війну, становили коло 45 млрд франків. Французький Держбанк, наприклад, мав у золотому запасі 5 млрд франків, а випуск банкнот наприкінці 1917-го досяг у Франції 21 млрд франків. Отже, зауважує А. Вольський, якщо б цінність паперових грошей вимірювалась виключно золотими запасами національних банків, то французький паперовий франк мав би коштувати приблизно 24 золоті сантими, тоді як на Нью-Йоркській біржі у вересні 1917 він оцінювався у 38,5 золотого сантима. Інший тогочасний фахівець М. Кривецький у своїй доповіді про економіко-фінансові перспективи України робити цілком справедливий висновок: “По-перше, війна розбила упередження, що курс банкнотів виявлявся золотими запасами національного банку; по-друге, золоті запаси емісійних банків надто мізерні для того, щоби крити суми по військовим витратам і по-третє, більшість воюючих країн надто переповнені паперовими грішми для того, щоби ці країни могли повертатися шляхом колосальних жертв до золотої валюти…”. Отже, Україна обрала перспективний шлях побудови національних фінансів, забезпечених природніми багатствами країни, заснованих на економічному потенціалі й державному авторитеті.
У характері національних грошей були й певні недоліки, допущені ще Центральною радою. Восени 1918 р. гетьманське Міністерство фінансів хотіло їх виправити, однак зробити це не вдалось через падіння влади Павла Скоропадського. Найперше, чим були державні кредитові білети УНР – банкнотами чи знаки державної скарбниці? Науковець Є. Гловінський зауважує, що “на підставі статті 2-ої можна навіть вбачати в них антиципацію прибутків від державних монополій”. Стаття ця стверджує, що випуски кредитових білетів не повинні перевищувати річного прибутку від монополій, що вказує на їхню ідентичність з англійськими білетами скарбниці довоєнного періоду. Однак їх випускав Державний банк, тож, якби умови статті виконувались, було б доволі важко передбачати майбутні прибутки від монополій. До того ж це не мало жодного зв’язку з емісійною політикою Держбанку.
Фахівець фінансової справи Л. Нєманов також знаходить у законі деякі недоліки: “Вказівка на те, що кредитові білети випускаються в розмірі, строго обмеженому потребами грошового оберту, логічно приводила б до висновку, що кредитові білети повинні забезпечуватися такого роду зобов’язаннями, котрі, маючи достатній ліквідент, відповідають правильно поставленій і гнучкій емісійній операції, тобто короткотерміновими торгівельними векселями. Між тим, ми бачимо, що забезпеченням служать зобов’язання, навіть без додавання слова “короткотермінові”, державної скарбниці. Фраза про забезпечені “всім майном республіки” є не більш, як фраза, адже банкового забезпечення вона не надає…”. Також фахівець вважає, що емісійне право державного банку була лише фікцією, яку знищив гетьман Скоропадський.
Однак залишалась ще дворідність грошових знаків. Поява в Україні поряд з кредитовими білетами ще й скарбових знаків лише створювала плутанину у правильному функціонуванні Держбанку і перешкоди для майбутньої реформи грошово-кредитової системи. Про це, зокрема, йшлось у доповідній записці Міністерства фінансів до Ради міністрів. Щоб вирішити цю проблему, 13 листопада 1918 р. гетьман затвердив Закон “Про підстави випуску кредитових білетів і знаків Державної скарбниці”, що передбачав випуск кредитових білетів і знаків Держскарбниці на однакових засадах.
У жовтні 1918 р. постало питання про визначення державної української грошової одиниці. А. Ржепецький і Г. Лерхе подали на розгляд уряду відповідний законопроект. В ньому, зокрема, йшлось про складну фінансово-економічну ситуацію, яка склалася в країні, і про ту шкоду, яку приносить для українського грошового обігу політика необмеженої грошової емісії більшовицького Наркомату фінансів. Доповідачі, вказуючи на те, що купівельна спроможність рубля має може наблизитися до нуля, а це передасться українській валюті, відзначають, що у такий спосіб “грошовий оберт регулюється не Державним урядом, а чужою державною владою; фінанси держав, інтереси народного господарства, благополуччя широких верст населення приносяться в жертву злочинним експериментам, що виробляються в зарубіжжі. Тому найперше потрібно здійснити повну емансипацію української валюти від російської”.
Центральна рада намагалась створити національну валюту, та натомість лише вигадала нові назви (карбованець або гривня) для тих грошових знаків, що вже випускались. Грошовою одиницею й далі залишався рубель. Карбованець і гривня, за діючим законодавством, – лише певний різновид грошових знаків в існуючій рубльовій грошовій системі, а не самостійна, незалежна від рубля, грошова одиниця.
У своєму законопроекті А. Ржепецький і Г. Лерхе пропонували: створити самостійну українську грошову одиницю, заборонити використовувати російські знаки в Україні й остаточно встановити природу і сутність українських грошей. Державною валютою вони пропонували зробити карбованець. У новому Законі “Про державну українську грошову одиницю” йшлося, що державною українською грошовою одиницею є карбованець, що містить 17,424 долі золота. Карбованець поділяється на дві гривні, що містить сто шагів кожна. Усі обрахування зборів, надходжень, видач, платіжок тощо відбувається у карбованцях. Міністерство фінансів готувало реформу грошової системи, що передбачала вихід України з російської рубльової зони.
З падінням Гетьманату і відновленням УНР 6 січня 1919 р. Директорія затвердили новий Закон “Про українську державну грошову одиницю”. Нею стала гривня.
[1] Закон про випуск державних кредитових білетів УНР від 6 січня 1918 р. проголошував намір “утворення золотого фонду”. Законі про грошову одиницю УНР від 1 березня 1918 р. заявляв про плани уряду карбувати золоті і срібні монети. До того у січні 1919 р. уряд Директорії видав декрет про обов’язкову здачу тримачами золота й срібла до Держбанку.
