Календар відставання

Календар відставання
Україна знову увійшла в зону емоційної турбулентності. Нам вкотре не уникнути дискусій про те, потрібно чи ні переходити з юліанського на григоріанський календар. Зрештою, це не так вже й погано, коли проблема вирішується в дискусіях, а не чиїмись «вольовими» рішеннями. Втім, останнє слово в цій справі все-одно залишиться за церковною владою. Наше ж завдання допомогти їй у цьому. Сказано ж бо, що Церква – це не храми, а люди

В глобальному контексті питання відзначення Різдва Христового 25 грудня чи 7 січня – це насправді питання про єдність з усім християнським світом чи про свідому самоізоляцію на його периферії. У нашому конкретному випадку це питання стоїть гостріше, ніж деінде ще й тому, що воно пов’язане із руйнівним впливом на нас з боку Росії.

Так, у символічному сенсі, тримаючись за юліанський календар, Україна підсвідомо тримається за Росію – за кремлівську деспотію, за «русскій мір», за московське православ’я. Як бачимо, більшість народів центрально-східної і південно-східної Європи (католиків, православних, протестантів) зуміли відмовитись від традицій «візантійщини» і радше покликаються на кирило-мефодіївську традицію.  

Тільки Москво-центричні – в тім числі і українці – тримаються за «візантійський обряд і календар», як за непорушну традицію. Але, тримаючись за Святвечір 6 січня, як за традицію предків, ми повинні розуміти, що це була традиція відсталого, бідного, пригнобленого століттями народу, а ще – вірнопідданська позиція, бо так святкував цар і піп. Це не та традиція, яку нам потрібно зберігати, бо в пакеті з нею йде теж «традиційна» неприязнь до християн-католиків чи протестантів, до європейських цінностей чи американських свобод.

Для більшості людей на Заході російське православ’я, юліанський календар і кирилиця ще й нині є символами цивілізаційної відсталості. Відсталості «традиційно» небезпечної, бо як писав нещодавно один слов’янський публіцист: «Нездатність деспотичного російського православ’я відповісти на виклики ХХ століття значною мірою спричинилася колись до перемоги деспотичного більшовицького режиму». Сьогодні щось подібне ми бачимо в стилі управління Росією дуетом Путін-Кіріл.

І наші мантри, типу «Україна – не Росія», нікого не переконають, поки світ бачитиме, що значна частина з нас говорить російською, веде справи (управління, праця, освіта, медицина тощо), як росіяни, і святкує по-російськи. За тридцять років незалежності, здається, вже й найтупіші серед нас мали б зрозуміти, що «єдність зі сходом» для України є руйнівною і що ніякого третього шляху не існує. Тож, щоб здійснити цивілізаційний прорив у бік західного світу – західного слов’янства, західної демократії, західного суспільного розвитку, західного способу життя – українцям потрібно відмовитись від свого пригнобленого чи вірнопідданського минулого і почати творити нові традиції.

Здавалось би, все тут зрозуміло, але «віз і нині там». Чому? Як висловився днями один мудрий чоловік: «наше християнство перетворилося із Ісусо-центричного в Церкво-центричне». Тобто інтереси Церкви (хай кожен гляне в бік своєї конфесії) на нинішній день стали важливішими від Христових заповідей. Сьогодні в Україні практично всі «штатні християни» – від сільського пароха до найвищих єрархів – бояться внаслідок ухвалення «суперечливих» рішень втратити хоч би й частину пастви. Тобто зазнати втрат у грошах, впливах, соціальному статусі.

А ще проблема, зрозуміло, у «християнській якості» пересічного українського парафіянина. Адже тотальна більшість наших православних чи греко-католиків – воцерковлених чи ні – це свого роду неофіти. Багато з них в часи своєї молодості ще встигли побувати переконаними атеїстами або й затятими богоборцями. Тому й сьогодні вони в обороні «традицій предків» проявляють таке ж завзяття, з яким переконували колись, що «релігія – це опіум для народу», або ж взагалі заперечували існування Бога.

Що ж, не важко здогадатись, що при такій кондиції Церков і вірян ми календарного питання швидко і просто не вирішимо. Треба дочекатись якогось особливого моменту, неочікуваного потрясіння. Я особисто бачив би таке потрясіння у радикальній зміні державної та церковної влади в Росії. Наприклад, приходить у Кремль справжній реформатор і в стилі Петра Великого розвертає державу в бік заходу, а РПЦ відповідно переходить на григоріанський календар. Багато б я дав, щоб подивитись тоді на всіх цих наших оборонців одвічних традицій, на цих сиріт російсько-візантійського православія.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Недовершені революції гідності Синдром морального імунодефіциту