Кварталізація рад

Місцеві вибори важливі не лише тому, що визначають долі регіонів та громад на найближчі 5 років, а й тому, що дають змогу зрозуміти, чого від партій можна очікувати в майбутньому. Це особливо цінно щодо президентської політсили. Поки їй ще є що втрачати – партія влади стримується та не проявляє по-справжньому своє єство. Але вибори покажуть, з ким “Слуга народу” готова домовлятися та який зовнішньополітичний вектор розвитку країни їй насправді ближчий.

Голова парламентської фракції “Слуга народу” Давид Арахамія в ефірі одного із телеканалів заявив про те, що його політсилі краще було би програти на місцевих виборах. У цьому повідомленні варто прочитати одразу кілька підтекстів.

По-перше, небажання брати на себе відповідальність за справи на локальному рівні й втрачати через те рейтинг перед наступними парламентськими та президентськими електоральними кампаніями.

По-друге, таку заяву можна розцінювати як спробу наперед відмазатися за результати на місцевих виборах. Мовляв, це ніякий не провал, а ми так все й задумували.

По-третє, йдеться про “кадровий голод” команди Зеленського, через котрий наче оживають анекдоти ери Януковича про людей в Донецьку, яких хапають на вулицях й призначають в уряд. Тільки тепер роль донецьких відіграють гумористи та люди, причетні до “Кварталу” та “Ліги сміху”. Здобутки таких кандидатів, цих професійних та мимовільних коміків, покажуть справжній стан справ всередині партії.

У скільки історій встигли вляпатися слуги за той короткий проміжок часу, що вони при владі! І це ж лише на державному рівні. Тобто це їхні найкращі кадри. Уявіть собі тепер гірші. Тож скільки історій іще попереду, адже незабаром ці персонажі опиняться в місцевих радах всієї країни, й ледь не кожна із них перетвориться на ще той “Квартал”.

Вони проявлять ще більші непрофесіоналізм та дилетантство, ніж члени монобільшості у парламенті. Ба більше, далеко не всі із них взагалі відають, що із тією владою робити, якщо вона таки звалиться подібним кадрам на голову.

Проте видається, що Арахамії передовсім йдеться про те, аби “Слуга народу” зосталася амбівалентним неозначеним чимось. Партією ні Сходу, ні Заходу, а тієї неозначеної більшости, якій можна навішати на вуха локшину “завсехорошепрекрасне”, пробігаючи поміж дощику.

Проте вкрай сумнівно, що представникам президентської політсили всюди вдасться уникнути потрапляння до більшости в місцевих радах. Зрозуміло, що їм дуже мало де світить здобути одноосібну перемогу. Можливо, керівництво партії навіть видасть своїм локальним представництвам директиву не вступати ні з ким в більшість і голосувати лиш ситуативно.

Якщо так поглянути, то навіть може здатися, що підстав, аби слуги не йшли в більшість, назбиралося так багато, що лиш найдурніші із них погодяться стати частиною місцевої влади. Проте вкрай сумнівно, що виявиться багато охочих зважати на ті підстави, якщо дійсно видасться нагода примкнути до влади. Бо якщо частина кандидатів від цієї політсили справді схожа на підставних осіб чи маріонеток, яких Зеленський чи інший дружбан попросив спробувати свої сили, бо нема ким закривати діри, то в списках однаково неодмінно знайдеться чимало охочих покерувати. Адже інакше на біса пертися до рад та боротися за мерське крісло? Більшість йде за конкретними ділянками, сферами впливу та рішеннями, котрих можна добитися лише тоді, якщо ви самі і є влада або маєте там своїх представників.

Тому не може не тішити те, що місцеві вибори внесуть ясність, на які політичні кульбіти ладні в “Слузі народу; чи готові на Сході та Півдні (та й не лише там) об’єднатися з різними реінкарнаціями “Партії регіонів” на кшталт ОПЗЖ, а також іншими відвертими українофобами, як-от “Партія Шарія”; та які авантюри й заяви видаватимуть кадри Зеленського на місцях.

У Верховній Раді СН ближче до наступних президентських виборів, ймовірно, остаточно розвалиться на кілька груп, підконтрольних різним олігархам та іншим центрам впливу. І важливо, з ким найбільший уламок президентської фракції шукатиме нагоди об’єднатися заради утворення коаліції.

Тому місцеві вибори покажуть суть та ціну всіх декларацій і запевнень про невідступність від європейського вектора розвитку, курсу на НАТО і т. ін. Може здатися, що зовнішня політика тут ні до чого, адже місцеве самоврядування начебто не має до цього стосунку, бо то не компетенція локальних депутатів. Проте таке враження є оманливим, адже ради часто не лише приймають різні рішення, що стосуються всіх сфер життя українців, але й співпрацюють з іноземними партнерами, зокрема – й у сфері бізнесу. До слова, Харківська область, чиновники якої ніколи особливо не розводилися про любов до ЄС, входить до п’ятірки лідерів рейтингу євроінтеграції регіонів.

А заодно ця (не)схильність до дружби з кремлефілами покаже, наскільки ймовірним є повернення у владу та велику політику спочатку ексрегіоналів вищої ланки, а згодом – і їхнього зовнішньополітичного вектора. Всіх отих Тігіпків, Хорошковських та інших персонажів трохи дрібнішого розливу.

Бо місцеві вибори – це завше тренування перед парламентськими та президентськими кампаніями. А оскільки сумнівно, що ще трапляться такі вибори, де “Слуга народу” здобуде монобільшість в Раді, ця політсила муситиме шукати союзників уже зараз.

Та й загалом слід уважно стежити, хто з ким входить у більшости в місцевих радах, аби знати, до чого готуватися. Аби виявляти гнилизну завчасно. Тоді виборець, можливо, встигне одуматися й не допустити різну мерзоту до парламенту наступного скликання.