Найзагадковіший фільм Київської кіностудії 1930-х

Найзагадковіший фільм Київської кіностудії 1930-х
У 1935 році на Київській кіностудії, яка на той момент мала назву “Українфільм”, режисер Абрам Роом зняв стрічку “Суворий юнак”. Цю картину цілком справедливо вважають найзагадковішим фільмом 1930-х, ба більше – “найзагадковішою стрічкою радянського кіно”.

Сценарій, а точніше, за визначенням самого автора, – “кіноп’єсу”, написав знаний на той момент російський радянський письменник Юрій Олеша. Відомо, що було кілька назв сценарію: “Дискобол”, “Комісар побуту”, “Чарівний комсомолець”. У Будинку письменників у Москві відбулося публічне обговорення “Суворого юнака”, він отримав схвальні відгуки; на адресу Олеші лунали слова про “великого художника, який зробив мужню спробу підняти завісу над недалеким майбутнім”. Ще до початку роботи над фільмом сценарій “Суворого юнака” увійшов до книжки “Вибране” Юрія Олеші, отже, цензура схвалили текст.

Сценарій прийняли до виробництва на Київській кіностудії, постановником запросили московського режисера Абрама Роома, який на той момент зняв кілька відомих німих картин, серед них – “Третя Міщанська” (1927) та “Привид, який не повертається” (1929). Роом був знайомий з Олешею, читав його сценарій і той йому сподобався. Цілком можливо, що саме “Третя Міщанська” (інша назва – “Любов утрьох”), присвячена морально-етичним проблемам, вплинула на те, що Абрама Роома затвердили постановником стрічки.

У центрі сюжету – любовний трикутник: студент, майбутній інженер, спортсмен Гриша Фокін; відомий хірург, “здатний оживляти людей”, професор Юліан Степанов та його дружина Маша. Гриша закохується в Машу, вона відповідає йому взаємністю. Професор відчуває роздратування та ревнощі, хмизу у вогонь підкидає і друг Степанова Федір Цитронов, який мешкає в його будинку. У титрах фільму його позначають як “нахлібника”, а сам він себе під час суперечки із Гришею та його друзями називає “тим, хто підкреслює нерівність”.

Загалом у стрічці йдеться про “світле комуністичне майбутнє”. Гриша Фокін та його друзі – комсомольці і спортсмени – ведуть філософські суперечки про морально-етичні принципи майбутнього: чи буде в майбутньому нерівність, як впоратись з почуттями, наприклад – з коханням? Гриша Фокін виголошує перед друзями свій моральний кодекс комсомольця.

Юрій Олеша вважався майстром метафор, тож текст “Суворого юнака” також має їх безліч. Проте із переносом літературних метафор на екран завжди виникають проблеми, оскільки мова кінематографу та його засоби виразності відрізняються від літературних. Проте режисеру Абраму Роому в співпраці з оператором Юрієм Єкельчиком, художниками Моріцом Уманським та Володимиром Каплуновським вдалося створити унікальний екранний світ. У кожному кадрі стрічки переважає білий колір, об’єм створюють м’які та неконтрастні тіні на стінах і об’єктах, герої теж здебільшого вбрані в біле. Це чарівний, захоплюючий світ, який взагалі ніяк не пов’язаний зі справжніми фактурами тогочасного життя.

Натурні зйомки проходили в Одесі та Києві, тож багато об’єктів із певних сцен добре впізнаються і зараз. У візуальному ряді цього чорно-білого фільму, як і в образах головного героя та його друзів, виразно помітні паралелі з античним мистецтвом: Гриша керує колісницею з кіньми, немов на змаганнях у Стародавньому Римі, під час тренувань на стадіоні він схожий на класичну грецьку статую “Дискобол”, а його друзі нагадують античних богів. Водночас в образі професора Степанова ми бачимо нову радянську еліту, життя якої аж надто схоже на побут ненависної буржуазії: хірург мешкає у будинку із колонами та садом на березі моря, їздить на власному авто, за обідом п’є дорогий коньяк, що йому надсилає уряд, курить сигари, у садку ще й елітний пес – мармуровий дог. Професор планує незабаром вирушити на конференцію в Лондон, де має виголосити доповідь, а також дорогою збирається неодмінно заїхати в Копенгаген.

Цікаво, що деякі сцени картини наводять на асоціації із теоріями Зигмунда Фройда, наприклад Ліза, приятелька Гриші, розмірковує про втілення бажань. Про психоаналіз нагадують і великі бутафорські квіти в сцені сну Гриші. І ще одна цікава деталь: у фільмі є епізодична роль авангардного композитора, під балконом якого відбувається побачення Гриші та Маші. Кінознавці вважають, що актор, який виконував цю роль, нагадує репресованого театрального режисера Всеволода Меєрхольда, на замовлення якого Олеша готував сценічний варіант “Суворого юнака”.

Процес роботи над картиною був нелегким. Під час зйомок заарештували та засудили Дмитра Консовського, який грав Гришу Фокіна. Режисеру довелося знайти та затвердити іншого виконавця, актора Дмитра Дорліака, й перезняти сцени вже із ним.

Варто нагадати про історичний контекст. Картину знімали через рік після того, як Україна пережила Голодомор 1932-1933 років. У 1934 році відбувся Перший з’їзд радянських письменників, було сформульовано засади соціалістичного реалізму як єдино правильного творчого методу, яким мають керуватися митці. До речі, на з’їзді письменників із самокритикою виступив Юрій Олеша. Згодом почалася боротьба із формалізмом у мистецтві. Тож не дивно, що “Суворого юнака” звинуватили у відриві від дійсності, назвали фільмом із нечіткою концепцією. Подейкують, що стрічка дуже не сподобалася Сталіну, який особисто переглядав усі картини. У 1936 році вийшла постанова “Українфільму” про заборону фільму.

На щастя, автори стрічки не зазнали репресій. Абраму Роому згодом дали можливість “реабілітуватися”, і він зняв на Київській кіностудії ще дві картини: типово “оборонний” фільм про радянську армію “Ескадрилья №5” (1939) та пропагандистську стрічку “Вітер зі Сходу” (1940), присвячену приєднанню Західної України до УРСР. Оператор Юрій Єкельчик перед війною зняв фільм Ігоря Савченка “Богдан Хмельницький” (1941). Після війни Абрам Роом та Юрій Єкельчик жили та працювали у Москві. В усіх кінематографічних довідниках та їхніх творчих біографіях стрічка “Суворий юнак” не згадується. Письменник Юрій Олеша після війни нічого нового не написав, хоча мав статус класика.

Розповідають, що у 1960-х, у період хрущовської відлиги, деякі викладачі ВДІКу наважувалися показувати своїм студентам цю картину, у Києві ж навіть такі напівзакриті перегляди годі було й уявити. У сховищі кіностудії ім. О. Довженка навіть не залишилось копії стрічки.

Остаточно “Суворого юнака” повернули із забуття вже після розпаду Радянського Союзу завдяки зусиллям кінознавця та директора Музею кіно у Москві Наума Клеймана. У “Суворому юнаку” немає нічого антирадянського, але водночас багато хто із кінознавців вбачає паралелі із іншою відомою стрічкою, яку зняли в іншій країні, але теж за часів тоталітаризму – фільмом “Олімпія” (1936) німецької режисерки Лені Ріфеншталь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Яким жанром кіно означити сьогодення? Політична комедія “Чесний кандидат”: уроки для України