By 
Відхід Ангели Меркель із політичної сцени не міг не вплинути на розподіл сили в Європі й на позиції Німеччини у світовій політиці. Проте аналітики й не уявляли собі, яких розмірів може сягнути політичний вакуум, що утворився внаслідок цього. Росія намагається скористатися зі слабкости влади в провідних країнах ЄС, проте не лише вона хоче отримати з цієї ситуації свої дивіденди.
Після виходу Великобританії із Євросоюзу в блоці відбувся перерозподіл сил. Залишилися два ключові центри, що модерують основні процеси всередині союзу та на його периферії, – Франція та Німеччина. І поки Ангела Меркель займала свій пост, вона справлялася із роллю головного модератора європейської політики. Після завершення її каденції аналітики очікували, що новий канцлер ФРН Олаф Шольц спробує стати такою ж вагомою персоною на політичній шахівниці, якою була його попередниця. Натомість дії німецької влади у відповідь на російський безпековий шантаж видаються, м’яко кажучи, непереконливими. Наразі Німеччина не надає Україні оборонного озброєння, блокує постачання зброї, виробленої у ФРН, з Естонії в Київ, не має чіткої позиції щодо потенційного незапуску “Північного потоку-2” у разі нового вторгнення Росії в Україну– усе це та низка інших чинників грають далеко не на користь іміджу офіційного Берліна. Водночас Шольц і компанія ще примудряються хвалитися тим, що “вдихнули життя в «нормандський формат»”.
Та і президент Франції Емманюель Макрон аж ніяк не здається справжнім лідером Євросоюзу. Ідеї, якими він послуговується в умовах кризи, створеної Кремлем, цілком у дусі його попередників. Ніколя Саркозі та Франсуа Олланд також вдавали миротворців у таких ситуаціях: перший примушував Грузію погодитися на російські умови після часткової окупації країни Росією в серпні 2008-го, а другий тиснув на Порошенка, щоб той підписав Мінські угоди. Так само Макрон намагається схилити Єрмака до поступок під час переговорів у “нормандському форматі”, аби мати чим похвалитися перед французами напередодні виборів.
Ця нерішучість німців, зосередженість на своїх проблемах і брак політичного чуття моменту у французів призводять до незначного розбрату в середині ЄС. Європі бракує позиційної єдности та внутрішнього модератора процесів, що зводив би всіх до спільного знаменника.
На тлі цієї слабкости потуги британського прем’єра Бориса Джонсона, якому потрібно погасити наслідки від скандалу з вечірками, що відбувалися в його резиденції під час локдауну, видаються дуже вдалими. По-перше, у Джонсона розв’язані Брекзитом руки, тож йому не треба чекати на схвалення десятків інших бюрократів. По-друге, він має чудовий політичний нюх, а тому не боїться ризикувати й нав’язувати свій порядок денний, адже розуміє, що в критичних ситуаціях передовсім важливо діяти. Найкраще – діяти рішуче та несподівано. Завдяки цьому й в обхід німецької зашорености Британія вдалася до постачання Києву зброї, а також оголосила про створення нового тристороннього партнерства разом з Україною та Польщею. А це також сигнал у Берлін і Париж, що вони втрачають свою хватку.
Поведінка в кризовий період завше є визначальною. І в сучасних обставинах лідери Франції та ФРН демонструють свою ніякістьна тлі активних дій офіційних Лондона та Вашингтона. Німецькі медіа й експерти намагаються переконати свою владу в тому, що її поведінка та путінферштеєрство зайшли надто далеко, що принцип “не постачати зброю в точки конфліктів” лиш заохочує Росію до нападу на Україну. Протеситуація виглядає так, що теперішній уряд країни не готовий поводитися рішуче та врешті відмовитися від постулатів попередніх керівників держави.
Можна не сумніватися в тому, що Німеччина та Франція підтримуватимуть Україну в ці нелегкі часи, проте робитимуть це по-старому, використовуючи фінансовий складник і намагаючись залучати інструменти soft power.
Натомість США та Велика Британія тонко відчули, що з’явилася чудова нагода, аби збільшити обороноздатність України. Аби перетворити її на фортецю, яка дійсно зможе протистояти Росії. Тож Кремлеві треба буде добряче подумати перед тим, як наважитися на наступ.
Позиція Варшави тут цілком зрозуміла. Що сильнішою стає Україна, то менше полякам доведеться перейматися російською загрозою в майбутньому. Та й без цього центральноєвропейські країни давно думають про те, що Стара Європа не дуже розуміє виклики, які стоять перед ними. Тому ці країни шукають нові формати співпраці. Так само вони зацікавлені в посиленні сусідніх держав, аби пересунути якомога далі від себе зону нестабільности та хаосу, а також щоб мати надійних партнерів, на яких можна опертися. Це чудово для України, адже їй варто долучатися до якнайбільшої кількости різноманітних ініціатив та альянсів, намагаючись надбати щонайбільше союзників. Потрібно ще більше зв’язувати свою економіку, військо та інші сфери з країнами ЄС. Намагатися перебити вплив Росії на їхню господарку, аби подальші санкції проти Кремля ставали менш болючими для їхніх бюджетів. Натомість унаслідок цього держави Євросоюзу мали б відчути вплив можливого нападу Росії на Україну, адже агресія потенційно загрожувала б і їхнім економікам. Так країни ЄС ще більше переживали б за українську незалежність.
Є шанс, що до британо-польсько-українського союзу долучаться й інші країни, які сприятимуть посиленню української обороноздатности та стабільности в регіоні. Також вітчизняній владі потрібно користатися із ситуації та намагатися ще більше долучатися до проєктів Тримор’я, аби укріпитися в межах центральноєвропейського дискурсу.
Що ж до самого Євросоюзу, то поки що залишається лиш очікувати на те, що медіа та місцеві лідери думок зможуть підштовхнути німецький уряд до більш впевненої лінії поведінки. Якщо ж цього не трапиться й Німеччина та Франція й далі поводитимуться відособлено від решти союзників, може виявитися, що в Європі вже нові лідери. Так, економічно ці дві країни однаково зберігатимуть найбільший вплив на континенті, проте політично інші держави до них дослухатимуться менше. Усе це може спричинити чергову кризу всередині ЄС, коли амбіції одних суперечитимуть амбіціям і можливостям інших.
Лідерам Старого світу потрібно зрозуміти врешті, що своєю нерішучістю вони шкодять передовсім самим собі і своїм країнам. Може, хоч чужа ініціативність змусить їх трохи отямитися та зарухатися, поки ще не пізно скористатися з цієї кризи для переосмислення своїх дій, місії, цінностей ЄС і того, що вони можуть запропонувати партнерам. Адже ще кілька років тому здавалося, що політики-популісти, які масово здобували підтримку в країнах ЄС, розвалять Євросоюз. Тоді загрозу вдалося відвернути, але зосталося багато питань і проблем. І якщо пандемія коронавірусу змусила відкласти все в бік, то російське брязкання зброєю може спрацювати протилежно, бо кризи дуже легко виявляють нерозв’язані проблеми.
