By 
Здається, що люди щораз раніше починають підбивати підсумки року. Ще не так давно це робили дійсно в останні дні грудня, проте тепер чи не весь цей місяць перетворюється на суцільну стрічку переосмислення того, що відбулося. Люди наче постійно змагаються за те, хто стартуватиме швидше й розпочне всю цю вакханалію, ніби засівальники, які поспішають ще в потемках прийти першими й отримати за те грубші гроші. Але навіщо робити половинчасті заходи? Як поспішати – то поспішати.
Усі можливі сервіси так само наче влаштовують змагання, хто швидше. Spotify ще наприкінці листопада береться підбивати підсумки того, що ви наслухали, ніби в тій конторі так само живуть за галицькою традицією святкування від Романа до Йордана, а тому не хочуть чекати на міфічний час #післясвят. Або там просто відають, чим насправді забитий святковий сезон вітчизняних меломанів і що не гоже лізти зі своїм ню-диско, синтвейвом і кей-попом поперек “Нової радости” та “Во Вифлеємі”, особливо якщо довкола “Тиха ніч” і “Нині Рождество”.
Можна було б запідозрити в тому пришвидшенні вплив ідеї переходу на святкування Різдва разом зі світом за григоріанським календарем. Це видається логічним, бо таке велике свято потребує підготовки, очищення, рефлексії, чесности із собою. Врешті, воно дарує нову надію, дає новий старт і сили на те, аби пережити другу частину темної зимово-болотної пори. Але це радше видавання бажаного за дійсне.
Люди поспішають, бо женуться за світом. За кілька перших місяців набирають обертів, не розрахувавши сили, а потім підтюпцем добігають до фінішу. І що зостається в такім темпі, як не підбивати підсумки? Але останніми роками додатковим викликом для суттєвої частини людства стали ці пандемічні часи. У житті багатьох відбулося чимало серйозних пертурбацій: втрата роботи та близьких, зміна партнерів, надмір часу наодинці із собою чи навпаки – брак його на себе, адже довго доводилося бути під замком разом з іншими під час локдаунів, а через те не обходилося без конфліктів, сварок і розривів.
Тому не дивно, що багато людей прагнуло перегорнути ці сторінки якомога раніше. Якнайшвидше спалити опудало старого року і проголосити курс на нове життя, аби вигоріти ще яскравіше й раніше. Бо поки “Омікрон” б’є рекорди, а у Франції виявляють новий, камерунський штам коронавірусу, легше не стає.
Але з цим поспіхом люди втрачають із поля зору цілий місяць. Зневажають його. Грудня тепер ніби немає. Усі наче вже увійшли в епоху свят, коли душа бажає не підсумків і борсання в провалах, а залиття травм алкоголем і запихання їх якомога далі за допомогою їдла.
Та насправді немає в нашій традиції січня, тому саме в цей час би личило розібратися з роком, що минув, і поставити собі плани на рік насущний. Але люди наші в ті празникові дні зайняті готуванням і набиванням пуза. Які ще можуть бути рефлексії, якщо тобі в очі зазирає фарширована гуска, дрижить у передчутті зустрічі з тобою холодець, а вареники самі стрибають до рота? А ще ж потім китайський Новий рік, японський, давньослов’янський…
Але ми так поспішаємо, що постійно мусимо щось наздоганяти. Тому потрібно якось радикально змінити дію. Можна ігнорувати, але це зостанеться непоміченим, поки невідрефлексоване саме не проб’є собі дорогу. І бажано, аби заодно не зірвало дах. А можна намагатися очолити колону, підбивши підсумки ще на початку року чи й до його старту, одразу після нотування чи озвучення плану дій. Аби не було зрозуміло, чи ми так поспішаємо, чи настільки запізнюємося. І правди нерідко в таких завчасних підсумках буде не дуже й менше, ніж у тих, що проголошені наприкінці листопада, бо мрії та сподівання мають здатність трансформуватися від часу свого задуму й до (спроб) втілення. Підбити раніше, поки всі (ну, майже) ще живі й ні з ким нічого не сталося, поки голову знову не заморочили шастання російських військ біля українських кордонів. Поки блимають святкові вогники й переманюють на себе всю увагу.
Якщо любиш – відпусти, каже ванільна мудрість. Тому краще підбити підсумки вже і забути про всі сподівання й надії, аби не мати завищених очікувань від року. Аби дати собі спокій і просто жити, розмірено, потихеньку-помаленьку тягнути лямку або гнати, якщо дуже хочеться, але у своєму ритмі, а не підлаштовуючись під інших. І не забивати собі голову дурницями: різними планами, дедлайнами та схожими штуками, які обмежують і не дають мріяти й жити сміливо, втискаючи в рамки реальности. Зостав надію всяк, хто сюди входить. Ласкаво просимо у 2022 рік. До побачення.
