Страх наш насущний

Сучасна людина не звикла боятися глобальних загроз. Війну більшість сучасників бачили тільки в кіно, тому розмови про «третю світову» вони вважали швидше політичним пугалом. Вибрики погоди їх дратують, але не настільки, щоб боятися глобального потепління. Перспектива голоду, який навіть «начебто існує десь там в Африці», взагалі виглядала непереконливою на фоні заповнених недоїдками сміттєвих контейнерів. І от прийшла світова пандемія коронавірусу, від якого немає ні ліків, ні щеплень. Цей факт, плюс неготовність до нього багатьох урядів і незмінна готовність мас-медіа до роздування істерики, таки нагнали на людей страху.

Багато-хто намагається цей страх камуфлювати «позицією відповідального громадянина», «карантинною сумлінністю», «свідомою самоізоляцією» тощо. Але то тут, то там цей страх зиркає на нас настороженими очима з-над одноразових масок багаторазового використання; несвідомо посилає нам тривожні сигнали жестикуляцією рук в ґумових рукавичках, призначених переважно для миття посуду чи сантехніки; відступає від нас на нібито безпечну дистанцію у крамницях чи громадському транспорті.

Зрештою, людям не потрібно соромитися свого страху, він природній. У довідковій літературі можемо прочитати, що «Страх – це внутрішній стан, який обумовлений загрозою реального чи передбачуваного лиха». Так, перед нами зараз є загрози і реальні і передбачувані. Головна – це, зрозуміло, небезпека глянути у вічі смерті: чи то власної, чи своїх близьких. Ця загроза є реальною, тому люди остерігаються передусім її. Та, на жаль, вона не єдина.

Шлейфом за нею тягнуться ще кілька загроз, які люди інстинктивно відсовують в категорію другорядних, котрі потрібно буде вирішувати, коли мине та перша (на що ми всі щиро сподіваємося). Якби ж це було так просто. Епідемію, раніше чи пізніше буде погашено, на вірус знайдуть ліки, виготовлять щеплення, а от ті інші загрози разом з ним не пропадуть. Кожну з них супроводжуватиме наш персональний страх. І «щеплення» проти нього доведеться виробляти кожному самотужки.

Які ж тут страхи маються на увазі? Перше, що приходить в голову – це страх втрати праці, а відтак і засобів для існування. За порівняно свіжими соцопитуваннями це лихо вже спіткало 37% українців. Щодня ми чуємо, що низка вакансій, а навіть професій просто зникнуть; що багатьом доведеться працювати дистанційно; що треба буде перекваліфіковуватись і відкривати в собі нові властивості. Для меншості це, мабуть, цікава перспектива, але для більшості, гадаю – жахлива загроза.

Нікого, певне, не здивує твердження, що багато найманих працівників чи там «штатних одиниць» звикли просто «ходити на роботу», а там «протирати штани» в очікуванні кінця робочого дня. Привчилися, що їм платять не за якісно виконану працю, а за робочі години. Тепер же їх лякає перспектива праці, для виконання якої потрібними будуть такі риси як відповідальність і дисципліна; кмітливість і унікальні навички. Не кажучи вже про викроєння місця під home-office у своєму помешканні, в котрому імовірно потрібно буде виділити місце ще й на шкільний клас для віртуального навчання дітей etc. Дійсно є чого боятися.

До того ж, наступний страх пов’язаний із потребою ближчого контакту з домочадцями, передусім нащадками. Розлучення, суїциди, домашнє насильство – це загрози, про які вже сказано немало. У так званих «добропорядних» сім’ях на це, припускаю, не дуже зважають, але є ще проблема «батьків і дітей».

Коли з таких родин школярі принижували своїх однокласників, ображали вчителів, записуючи все на телефони, щоб потім викласти в мережу, а при цьому «халявили» з навчанням, батьки практично завжди ставали на бік своїх улюблених «чад». Тепер, можливо, доведеться з цими чадами ділити життєвий простір майже цілодобово, стимулювати їх до навчання, реагувати на їхні вибрики «перехідного віку» і хтозна, чи не відчути на собі те, що відчували шкільні вчителі.

Натомість, у людей вільних від родинних обов’язків, звиклих працювати дистанційно, подорожувати і почувати себе завжди вільними, є свої страхи. Один з них – це тотальний контроль з боку держави чи працедавця за їхнім місцезнаходженням за допомогою персонального комп’ютера, мобільного телефона та інших гаджетів. Ця перспектива виглядає тим реальнішою, чим переконливішими стають розмови про те, що цей карантин зовсім не останній і що системи спостереження за пересуванням громадян збираються ввести в дію практично всі розвинені країни.

Наступний страх стосується людей, яких ми звемо «воцерковленими» і які здебільшого є досить забобонними. Великдень-2020 вперше приніс досвід того, що для «освячення дарів» чи для молитви зовсім необов’язково йти в церкву. А з іншого боку – можна йти, але там ні священик, ні святий дух не захистить від зараження. Для багатьох вірян це все ж таки важке пережиття. Страх втрати сакрального сопричастя може стати для них страшним шоком. Небагатьом з них вдасться відновити «контакт з Богом» за посередництвом телевізора чи комп’ютера, або відчути присутність святого духа у звичайній своїй квартирі, зокрема, якщо в ній живе ще й якийсь пияк чи сквернослов.

Тут варто згадати і про священників, які мають чого боятися. Виявилось, що багато-хто з їхньої пастви більше боїться вірусу ніж божого гніву. А якщо вони звикнуть до телевізійних богослужінь і зрозуміють, що ані церква, ані «слуга божий» не є критично важливими елементами їхньої віри?

І нарешті останній зі страхів наших щоденних – страх випадання з соціуму. Людина, як відомо, є «соціальною твариною», тому воліє бути з людьми і поміж людей. Останнім часом аж огидно було дивитися на всі ці вуличні масові «обнімашки» та «цьомки-бомки», а тут раптом – дистанція у 1,5-2 метра, а найкраще то – «залишайся дома». І, судячи з прогнозів, про старі звички соціальної комунікації доведеться забути, а до нових обмежень треба буде звикати.

Що ж, може це навчить людину прискіпливіше ставитися до своїх контактів, налагоджувати стосунки тільки з сенсовними людьми, відучить її від пристрасті бути елементом натовпу, де визначником спільнотності є щось в стилі «хто не скаче, той…».

Як би там не було, але ці страхи нам доведеться долати ще довго після карантину. Психологи кажуть, що страх добре перемагати сміхом. Може, дійсно, для початку нам варто посміятися на своїми страхами?