Сусідські долі

Аби зрозуміти своє місце у світі, побачити власні успіхи й невдачі, альтернативні шляхи розвитку, варто поспостерігати за ближніми. Тому тридцята річниця незалежности цікава в контексті не лише самої України, а і її сусідів та їхнього шляху. Врешті, їхні долі так само суттєво впливають на наше життя, тим паче в центрально-східній частині Європи, де геополітика є чи не визначальною. 

Україна суходолом межує із сімома країнами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою, Росією та Білоруссю. Усі ці держави можна умовно поділити на кілька блоків: постсовкові (із підгрупами “авторитарні”, “демократичні”) та країни колишнього Варшавського блоку, або ж Центральна Європа, щоб їм було менш образливо. Хоча поведінка частини із них останнім часом наштовхує на думку, що зараз вони куди більше заслуговують саме першого варіанту назви.

Країни Центральної Європи в різний спосіб, але впевнено подолали шлях євроінтеграції й здобули шанс на перехід від відсталих держав соціалістичного табору до рангу розвинутих демократій. Саме вони зараз є одними із найуспішніших в ЄС за темпами поступу економіки, але деякі з них водночас – й найбільш проблемними.

Їхня доля показує, що може очікувати нас в майбутньому. Що рай земний не наступає в країні після вступу до ЄС та НАТО. Хоча цей вступ і шлях до нього – це дуже важливий поштовх до розвитку економіки, а також можливість нарешті жити по-людськи, з нормальними правилами гри.

Закінчення періоду пріоритетного розвитку, зменшення дотацій від ЄС вплинуло на їхній політичний ландшафт. У Польщі й Угорщині посилилися консервативні партії, які досі тримають владу у своїх руках. Здавалося, Словаччина після перемоги Зузани Чапутовоїна президентських виборах зможе стати острівцем адекватности в Центральній Європі, проте політсила Чапутовоїпровалилася під час парламентської кампанії й до керівництва країною прийшли популісти. У Румунії ж відбувається процес зміни преференцій, тому в минуле відходять політсили, пов’язані з попередніми елітами, які тісно замішані в корупційних скандалах.

Офіційні Варшава та Будапешт і далі дратують Брюссель спробами сконцентрувати владу у своїх руках, боротьбою проти меншин і за “традиційні цінності”. Тож потрібно не лише пам’ятати про потенційний проросійський реванш, а й остерігатися можливих спроб авторитарного захоплення влади, прикритого личиною патріотизму.

Польща є чудовим прикладом того, що українці можуть позитивно впливати на економіку й бути її рушієм. Поки що, щоправда, виходить лише за кордоном, під чужим керівництвом. Проте у разі швидкого поступу в галузі реформ Україна могла б використати цю модель, залучивши до майбутнього дива білорусів, якщо у них все-таки нічого не вийде.

Румунія демонструє, як інтегрувати угорську меншину в суспільство та як викидати на політичний смітник старі партії із заплямованою репутацією. Словаччина має шанс стати зразком того, як саджати корупціонерів, знаходити винних і відповідальних за вбивство журналістів (наприклад, Яна Куцяка), проте місцева влада мусить спершу довести справи до кінця.

Доля авторитарних країн показує, в яке болото Україна могла б скотитися, якби обрала шлях східних деспотій. За ними важливо стежити, аби знати не лише про те, чого очікувати від неадекватних лідерів-самодурів цих держав, а й про те, як робити не слід.

Шлях Росії – це також щеплення від пихи. Розуміння того, що розміри не мають особливого значення, якщо ти цивілізаційно відстала країна, з якої постійно відбувається відплив мізків; що твої амбіції – це одне, а реальність – інше.

Білорусь вчить, що потрібно вибудовувати сильну систему стримувань і противаг на випадок, якщо до влади дорветься потенційний узурпатор – аби було кому спинити. Що важливо не проґавити моменту, коли буде пізно.

Долі Молдови та Грузії (з якою хоч і нема сухопутного кордону, проте дуже багато всього поєднує, починаючи з окупації частини території Росією і закінчуючи персонажами на кшталт Саакашвілі) – це фактично трохи видозмінені шляхи самої України. Спостереження за ними дасть змогу вчитися на чужих помилках, адже вони проходять схожу дорогу, тож можна наживо бачити, що має сенс, а що – ні. І від того вже коригувати власні дії.

Ідея створення асоційованого тріо для спільного шляху євроінтеграції – це хороший задум, який у разі знаходження порозуміння може допомогти країнам швидше пройти шлях від важливих партнерів і сусідів ЄС до повноправних членів. Молдова зараз на порозі чергового шансу не змарнувати можливість. І вона може стати прикладом для України, як потрібно реформувати країну, маючи в руках монобільшість. 

Важливо також, аби Україна просувала свій досвід назовні, бо російська агресіябагато в чомувипхала нас на передову боротьби зі світовими викликами. Війни є каталізаторами, а Росія ще й нерідко випробовує на Україні свої технології, зокрема у галузі інформаційних війн. Тож вітчизняний досвід може стати прикладним не лише для сусідніх держав. І це потрібно подавати як одну із цінностей України: з нею потрібно дружити, бо вона не просто зазнала атаки й відбилася, але й може навчити протистояти в інформаційній боротьбі, чого, наприклад, не вдалося Грузії у 2008-му.

За сусідами варто й далі стежити, проте взоруватися не на них, а на країни Балтії, які від нас трохи далі, проте є чудовою рольовою моделлю поступу та розриву з совковим минулим.

Водночас слід усвідомлювати, що наш шлях особливий, а тому все потрібно підлаштовувати та коригувати під власні реалії. Намагання бездумно мавпувати чужі закони неодноразово призводило до того, що насаджене не діє. Тому чужого научатись і свого не цуратись.