Велика депресія “маленького українця”

Велика депресія “маленького українця”
“За нашого життя вже краще не буде” – це головна аксіома філософії “маленького українця”, яку він сповідує уже багато десятиліть і яку передає у спадок своїм нащадкам. Усе його свідоме самостійне життя – це одна велика депресія з усіма її характерними рисами: вимушеним чи прихованим безробіттям, із заниженням життєвого рівня та соціального статусу, із втратою світлих надій і набуттям темних фантазій. І якщо історична “велика депресія” Західного світу була раптовою, глибокою і болісно тривалою, то в “маленького українця” вона якась млява і завжди очікувана, плитка і занудна, безкінечна і, можна б сказати, – перманентна.

Тут заради справедливості потрібно зауважити, що велика депресія сучасному “маленькому українцеві” передалася в спадок від предків. Від основоположного міфу Русі нічого путнього не залишилося – лише “русский мир”. Від козаччини – тільки музейні й сценічні шаровари. Від “визвольних змагань” – сумнівної вартості пам’ятки та безсумнівної шкідливості псевдопатріоти. Натомість на місці омріяної незалежної держави виникло вбоге і безпорадне quasi-державне утворення – вотчина політичних шахраїв і корумпованих олігархів, всеєвропейське джерело демпінгових природних ресурсів і дешевої робочої сили.

Кілька спроб подолати велику національну депресію вибухами масового ентузіазму закінчилися для “маленького українця” плачевно. Після “революції на граніті” залишився тільки пошкоджений граніт. Внаслідок акції “Україна без Кучми”, на диво, зміцнів кучмівський режим. В результаті “помаранчевої революції” карнавальна Україна Ющенка-Тимошенко лише розтратила кредит світової довіри і змарнувала розквітле завзяття “маленького українця”. Прогнавши безграмотного крадія шапок Януковича, Україна втратила Крим і східний Донбас, а “маленький українець” отримав гібридну війну, активістів у балаклавах і вічно тимчасовий воєнний податок.

Ще якийсь час він надіявся, що ситуація покращиться, коли на місце “совків” прийдуть нові покоління, не обтяжені досвідом минулого – “діти незалежності”, але українська “гора породила мишу” у постаті міленіалів, зацікавлених тільки подорожами дешевими авіарейсами по дешевих європейських хостелах і вічним відпочиванням та розслаблянням, так наче вони вже встигли напрацюватись і перенапружитись. А після тих то й взагалі виросли якісь айпадоголові.

Отак сидить він і думає: “Що не зробиш, стає тільки гірше”. Важко тут не впасти в депресію. Куди не гляне “маленький українець”, скрізь проблеми. Україна не має ні сили, щоб гідно боронитись як від зовнішнього ворога, так і від внутрішнього шкідника; ні грошей, щоб розвиватись і покращувати життя “маленького українця”; ні авторитету у світі, щоб розраховувати на щось більше, ніж фінансові подачки, обмежені стримуючі ворога санкції і безмежні вияви стурбованості.

Усе через те, що світ був, є і завжди буде досить цинічним – його ставлення до інших базується на тому, яка від того іншого йому може бути користь чи шкода. А от “маленький українець” упродовж століть умудряється залишається для світу непомітним, неважливим – нема від нього міжнародній спільноті ані відчутної користі, ані реальної загрози. Навіть, здобувши нарешті незалежність, не зумів нічим особливим про себе заявити. Позбувшись ядерної зброї, перестав бути загрозою, але натомість і користі ніякої не приніс. За три десятиліття державності не зродив “маленький українець” ні свого візіонера на кшталт Ілона Маска, ні кмітливця, як-от Марк Цукерберг; не винайшов електрокарів і не вигадав технології штучного розуму; в умовах глобальної пандемії навіть не мислить про те, щоб позмагатися за розроблення власної вакцини. Стоїть лиш з простягнутою рукою – дайте, допоможіть.

Бідні і відсталі народи на світову сцену іноді виходять, принаймні, завдяки своїй культурі, як-от: запальній латиноамериканській музиці, африканським ритуальним танцям у страшних масках чи азіатським методам народної медицини. Але “маленький українець” у своїй вишиванці на цю сцену може дивитися тільки з глядацького залу, та й то з гальорки.

Відомо, що в депресивному стані людині складно думати конструктивно й перспективно, важко критично оцінювати свої дії, ставити собі непрості питання на кшталт “може, ми не тим займались”? Може, не в той бік скеровували свої зусилля? Тому “маленький українець” реагує втечею: чи то у “внутрішню еміграцію” або глибокий безпринципний індивідуалізм, чи то в зовнішнє безнадійне заробітчанство. Жоден з цих рухів не здатен вивести “маленького українця” з великої депресії.

Однак є у всій цій історії місце і для позитиву, бо, не зважаючи на пророцтва Фукуями, історія не закінчилась. Перед людством стоять ще великі виклики: і змагання з непередбачуваними наслідками кліматичних змін, і протистояння прогнозованим загрозам з боку штучного інтелекту, і протидія тенденціям до виснаження природних ресурсів та запасів прісної води. І саме тут є місце й шанс для того, щоб “маленький українець” зумів прислужитися людству у подоланні цих проблем. Але для цього йому треба вийти із своєї великої депресії, до якої він вже звик, як до своєї персональної похмурої зони комфорту.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


День закоханих у країні нещасливих людей Україна не для українців!