By 
“Світ у 2020” – глобальний прогноз The Economist, де зібрані думки політиків, економістів та вчених з усього світу. Вітчизняним партнером проекту є “Український тиждень”. Головний редактор часопису Дмитро Крапивенко презентував у Львові один із аспектівцього прогнозу, а саме культурні тренди-2020. Які напрями культурного розвитку будуть визначальними цьогоріч і що з цього всього матиме найбільше значення для України?
Культура світу, що змінюється
Перший великий тренд – це зміна географії культурних впливів. У нас досі є стереотип, що все, що варте уваги, відбувається на Заході. Але насправді світ змінюється, з’являються нові центри сили, що мають вплив на культурні процеси. Наприклад, серед знакових подій 2020-го – відкриття великої галереї у Гонконзі, а також нового музею у Єгипті, в який було вкладено 1 млрд доларів.
На культуру впивають позакультурні чинники, найперше – розвиток технологій. Особливо гостро це зараз відчуває кіноіндустрія. Наприклад, у Голлівуді використовують штучний інтелект, щоби передбачити популярність майбутнього фільму. Ця тенденція може мати як позитивні наслідки, так і певні загрози: наприклад, у гонитві за касовим успіхом такі алгоритми зведуть кінематограф до якихось примітивних штучних моделей.
Зараз у культурі все частіше висвітлюють екологічні проблеми, а також процес переосмислення гендерних питань. Наприклад, у новому фільмі “бондіани”агентом 007 стане темношкіра жінка.
Постколоніальна “разница”
Важливий для України пункт у прогнозах The Economist – це постколоніалізм. Це те, що ми переживаємо, але про що в нас не дуже часто говорять. “Ці процеси визначають мистецтво у колишніх колоніях і у колишніх метрополіях. Власне кажучи, одне з постколоніальних запитань, яке обертається в українському інформаційному просторі, – це те, що російською звучить як “Какая разница?”. Як на мене, це класичне постколоніальне питання”, – вважає Дмитро Крапивенко.
Актуалізував це питання і викликав навколо нього бурхливі дискусії нинішній президент України Володимир Зеленський. У своїй першій новорічній промові він сказав, що “неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована”, а також “немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину”. У соцмережах ці тези викликали вибух, хоча це й була реакція меншості… Іще перед виборами Зеленський обіцяв винести питання мови, історії, ідентичності за дужки, поки триває війна. І отримав більшість голосів. Але історія вчить, що більшість не завжди має рацію, не завжди усвідомлює, що стоїть за маніпулятивними лозунгами політиків. Одна з причин цієї війни саме в тому, що в Україні досі не були вирішені питання національної ідентичності, а якір колоніальної меншовартості і “вторинності” міцно тримав свідомість багатьох людей прив’язаною до колишньої московської метрополії.
Досвід країн колишнього соцтабору показав, що чим швидше держава відмовляється від обтяжливого, нафталінового шлейфу тоталітарної символіки, тим швидшим є шлях для ринкових реформ і безпосереднього підняття рівня життя пересічних громадян. Як каже український історик Ярослав Грицак, “цінності мажуться на хліб”.
Постколоніальні “плоди”
Значний виклик 2020 року, який чекає на Україну в контексті постколоніалізму, – це 75 років від закінчення Другої світової війни. Із цим викликом ми вже сьогодні зіткнулися, що засвідчив візит Зеленського до Ізраїлю та Польщі з нагоди 75-ї річниці звільнення концтабору Аушвіц-Біркенау.
Українського наративу про Другу світову майже не чути у світі, його глушать як росіяни, так і поляки. Не варто пояснювати, наскільки це важливо для збереження власної ідентичності і для того, як Україна презентується у світі зараз. У нас у тій війні був свій рахунок, і він доволі складний. Це теж культурний виклик, адже без фільмів, без книг побудувати власний наратив не вийде, і ми залишимось непомітними у світовій культурі.
Водночас буває легше знести пам’ятники комуністичним вождям, аніж відучити населення дивитися російське телебачення, де цих вождів прославляють. І що ще гірше – прославляють тих, хто зараз веде війну проти України на сході.
За даними КМІС, у 2019 понад половина опитаних українців (53,5%) вважала, що заборона російських телеканалів в Україні є помилкою й призводить лише до обмеження прав громадян. Приблизно така ж кількість була проти заборони російських соцмереж. А введення квот на українську мову на радіо і ТБ називали доцільним лише 32,2% респондентів. І не варто тут нарікати лише на старше покоління, яке ностальгує за СРСР і дивиться російське ТБ “за звичкою”, тоді як молодь, мовляв, “залипає”в інтернеті. Компанія Google опублікувала топ музичних відео, які отримали найбільше переглядів в Україні в 2019 році. Отож, на першому і другому місцях опинились кліпи російського артиста Артура Пирожкова – “Зацепила”і “Алкоголичка”. Загалом же перша десятка майже повністю складається з російськомовної попси…
Часом синдроми колишньої колоніальної залежності ховаються там, де люди здебільшого і не здогадуються. Але цьогоріч, наприклад, в Україні заговорили про те, що купання в ополонці на Водохреще не є власне українською традицією, а скоріше російською. В Українській православній церкві закликали вірян “розуміти суть свята і не плутати його з модою, традиціями, народними віруваннями, тим більше – із забобонами чи марновірством”.
“Українські етнографи не фіксували у минулих століттях масових хрещенських купань, тим паче у тому вигляді, як це відбувається нині – часом зовсім без одягу або з попереднім алкогольним “підігрівом” та гучними гуляннями опісля”, – наголосили в ПЦУ. Ба більше, наші предки шанобливо ставилися до освяченої води, яку набирали для пиття, тому не бруднили її своїм купанням і деякий час після Водохреща не прали у цих водоймах одяг.
А нам усім варто було б не засмічувати свій культурний простір чужими нав’язаними моделями, бо проблема не в тому, що “чужі”, а в тому, що вони ментально тримають нашу країну в колоніальному ярмі. Хотілося б, щоб це стало для України визначальним культурним трендом-2020.
