Війна локальна і глобальна

Локальна війна – з убитими та пораненими, з біженцями й окупацією, з руйнуванням інфраструктури та послабленням економіки – точиться на території України. Усім нам хотілося б, щоб ця її гаряча фаза (не перша і, мабуть, не остання) закінчилась якнайшвидше. Однак мусимо розуміти, що наша локальна війна є лише кривавим виявом глобального протистояння, війни поки що холодної між демократичним Заходом і авторитарним Сходом. Ця війна швидко не закінчиться, вона в певному сенсі щойно почалася. І поки не завершиться – ми в ній будемо тільки одним із фронтів.

Як наша війна, що триває від 2014 року, стала частиною глобального конфлікту? Поступово. Спочатку Захід легковажив агресивні дії Росії в Грузії, Сирії, Криму та на Донбасі, бо не сподівався, що Кремль готовий розв’язати повноцінну війну на теренах Європи й порушити так наявний світовий лад. Коли ж Росія почала повномасштабну агресію проти України, Захід найперше не повірив власним очам, а потім образився на неї й вирішив діяти. Путін і його оточення спочатку легковажили Захід, не вірили в його здатність ефективно протистояти Кремлю, натомість вважали, що він проковтне чергову авантюру, вкотре висловлюючи глибоке занепокоєння. Не кажучи вже про те, що Київ планували захопити за 2 дні, а Україну поставити під контроль маріонеткового режиму. Результат обох самообманів усім відомий.

Тепер уже образився Путін – спочатку на Україну, яка не дозволила себе так легко перемогти, а потім на Захід, що вдарив по Росії безпрецедентними санкціями та надав Києву небачену раніше підтримку. Зараз Кремль хоче не просто підкорити Україну, але і знищити її як державу, а українців – як націю. Захід же він прагне покарати так, щоб той не лише припинив підтримувати ЗСУ й Київ загалом, але й щоб сам знову попросився в друзі до РФ. Обидва ці бажання ірреальні й ірраціональні, а те, що росіяни від них не відмовляються, свідчить тільки про їхні хворобливі амбіції, які випливають із цілком неправильного оцінювання дійсності. Бо у РФ просто немає вдосталь ресурсів ані для того, щоб підкорити Україну, ані щоб відомстити Заходові.

Західні аналітики пишуть, що Путін потребує перемоги за будь-яку ціну, тобто не калькулюючи балансу втрат і користі від цього протистояння. І дарма. Яку б Росія дістала користь, якби навіть змогла повністю знищити Україну? Здобула б контроль над зруйнованою, отруєною, спустошеною територією завбільшки з Францію; мільйони втекли б на Захід, а залишилися б каліки, старці, немічні. І що з цим робити? А яких водночас вона зазнає втрат? Економічно й цивілізаційно РФ уже впевнено крокує назад до 90-х років минулого століття. Про роль світового гравця колективний Путін може й не мріяти, хіба що в становищі молодшого партнера Китаю, який буде його нацьковувати в потрібний момент проти Заходу, як зараз Путін спускає з ланцюга Кадирова проти своїх ворогів. І то, якщо Китай захоче. Адже КНР зовсім не прагне, щоб РФ відроджувалась як імперія, не хоче також через неї сваритись із ЄС чи США собі на шкоду – Сі Цзіньпін, на відміну від Путіна, не має хворих амбіцій і вміє зважувати плюси й мінуси.

Але Китай радо використає РФ для свого великого протистояння з об’єднаним Заходом – політичного, економічного, мілітарного. Як саме? По-перше, висмоктуючи з російської землі дешеві природні ресурси та втюхуючи на велетенський російський ринок весь дешевий непотріб “made in China”, який складно продати в цивілізованому світі. По-друге, тепер у Китайської комуністичної партії вже будуть дві “мавпи з гранатою” – російська й корейська – для ядерного “стримування” або ж шантажу, залежно від ситуації. Ну і третє – це джерело нестабільності на східних кордонах ЄС, яке можна активувати чи приспати за потребою.

А це вже якраз про нас. Те, що США, ЄС і НАТО захищають нашу країну так, як можуть, робить нас автоматично недругом для їхніх ворогів. Відтепер противники Заходу – наші противники. Це вже видно по їхній позиції щодо російської агресії проти нашої держави – не тільки КНР чи КНДР, але й популістсько-комуністичні режими Південної Америки, близькосхідні сатрапії, що підтримують ісламський тероризм, та іже з ними – усі вони або “нейтральні”, або ж відверто на боці агресора. І варто розуміти, що ця позиція спрямована не так проти України, як проти Заходу загалом і США зокрема.

Отже, подобається нам чи ні, хотіли б ми цього чи ні – у майбутньому глобальному протистоянні ми будемо лише одним із не найважливіших учасників, стоятимемо по один бік барикад із демократичним Заходом і по інший бік від Росії й усього авторитарного Сходу. А це глобальне суперництво – надовго.