By 
Усесвітньо відомий філантроп Джодж Сорос останнім часом, не зважаючи на поважний вік, розвинув подиву гідну особисту активність. Минулого року видав книгу “In Defense of Open Society” (“У захист відкритого суспільства”), а цьогоріч виступив на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. І все про те, що його життєвий проект – побудова відкритого суспільства у світі – зазнає поразки чи, точніше, змушений був перейти до оборони перед наступом ворожих сил. У чому ж проблема?
Оскільки автор цих рядків не читав книги та не чув виступу, то відповіді доводиться шукати у статтях, тиражованих в різних виданнях в рамках проекту “Syndicate”, які підготовані, як там зазначено, або на основі виступу філантропа в Давосі, або на ґрунті його книги. Ось як там звучать головні меседжі Сороса.
“Приблизно сорок років тому, коли я починав ангажуватися в те, що зву своєю політичною філантропією, вітер дув нам у спину і штовхав нас вперед”. А тепер:“Саме зараз ми є свідками переломного моменту в історії. Навіть виживання відкритих суспільств під загрозою”. А чому? Бо “Глобальна криза (2008 року) спричинилася до зламу міжнародної співпраці. А це призвело до зросту націоналізму, великого ворога відкритих суспільств”.
Звучить дійсно тривожно, але тут потрібно б з’ясувати, а що ж таке ті відкриті суспільства і де їх можна було побачити пересічній людині, зокрема з теренів Центрально-Східної Європи. Що ж, гадаю, багато хто з читачів чув про діяльність “фондів Сороса”в різних країнах і навіть брав участь у фінансованих ними проектах. Я теж. Тоді у 90-х чи ще й на початку нинішнього тисячоліття фонд “Відродження” в Україні та відповідні соросівські організації у інших посткомуністичних державах фінансували такі потрібні для розвитку суспільства проекти, на які бракувало коштів у держав і які ігнорував бізнес. Ба більше, смію припустити, що приклад Сороса спричинив виникнення ще низки урядових та приватних фондів, які фінансували і фінансують громадянську активність у різних сегментах розвитку так званого відкритого суспільства. Однак щось пішло не так, і трапилось це, припускаю, ще до кризи 2008 року.
Будучи ще журналістом із зарплатою значно вищою, ніж у лікарів чи вчителів, я відчував певний неприємний дисонанс. Це ж, мабуть, ненормально – думав я – що керівники “соросівських” проектів, а також журналісти, політологи, маркетологи, менеджери та інші представники професій, які за своєю суттю є тільки посередницькими між владою і суспільством, заробляють незрівнянно більше, ніж прості виробники продуктових і промислових товарів чи згадані вже фахівці, що дбають про наше здоров’я, освіту й розвиток наступних поколінь.
Уже тоді намітився цей кардинальний розрив у прибутках і способі життя між “обслуговуючим персоналом змін” та простим народом, який до тих змін ніяк не міг пристосуватися. Що тепер нам “гикнулося” у скаргах однієї молодиці, яка на тисячу двісті євро не може прогодувати дитину тоді, коли її ровесниця – “баба” з села – просто змушена робити це на тисячу двісті гривень.
Діяльність адептів “відкритого суспільства” спочатку справді розвивалася доволі успішно і навіть зуміла створити досить переконливу ілюзію, що ксенофобію і антисемітизм вдалося загнати в темний куток. Але потім на цій же хвилі “подолання упередженості відсталих суспільств” почалися не цілком зрозумілі і слабо аргументовані атаки на сімейні цінності і Церкву, та ще й на тлі різних “гей-парадів”. Як наслідок, пересічний традиційний і консервативний європеєць відчув себе покинутим і упослідженим: уряд про нього не надто дбає, корпорації на його інтереси не зважають, а ще й різні “прогресивні” середовища атакують його родину, спосіб життя і віру.
І от коли йому вже не було особливо до кого апелювати зі своїми страхами і образами, тут знову на сцену вилізли націоналісти і різні популісти. І треба відзначити, що не просто “вилізли”, але й запропонували низку заходів, прийнятних для значної частини суспільства у різних країнах – чи таких посткомуністичних, як Угорщина і Польща, чи таких “староєвропейських”, як Англія чи Італія. Для Джорджа Сороса втіленням зла, скерованого проти “відкритого суспільства”, став угорський прем’єр Віктор Орбан. Найперше тому, що сам “політичний філантроп” походить з Угорщини, а по-друге, бо Орбан колись був одним із соросівських стипендіатів, а потім став чи не найгрізнішим противником, поставивши собі за мету витіснити з країни Центральноєвропейський університет – перлину в короні соросівської політично філантропії.
Одна із згаданих на початку статей зветься “Чи контратака демократії може вдатись?”. Питання непросте. Позиції тих політичних сил в Європі, що їх окреслюють як “націоналістичні” чи “популістські”, виявилися значно сильнішими, ніж цього сподівалися їхні опоненти перед черговими виборами. Партія угорського прем’єра “Фідес”і польська “ПіС”знову перемогли на виборах, позиції Сальвіні в Італії теж не слабнуть, а британські євроскептики таки вивели крану з ЄС. Виявилось, що наляканий і зістресований європеєць більше цінує чи то захист країни від хвилі нелегальних мігрантів, чи то “подачку” в 500 злотих на дитину, чи то вихід з-під диктату щораз менш ефективних євроструктур, аніж сумнівні цінності “відкритого суспільства”, запропоновані йому “вихованцями” Сороса і їм подібними.
І все ж, чи націоналізм і популізм – це вирішення проблем, а побудова “відкритого суспільства”– помилка? Навряд. Здається, Іво Андрич сказав, що “націоналізм – це ідеологія банальності і кічу”. Не кажучи вже про популізм. Отже, на довшу перспективу вони не мають майбутнього. Просто не можна дозволяти їм брати на себе роль «рятівної соломинки». Раніше чи пізніше знову доведеться повертатися до розбудови громадянського суспільства. Але тепер вже силами самих членів суспільства, а не “креативом”спеціально підготовленої управлінсько-посередницької касти.
