By 
Нещодавня смерть Генрі Кіссінджера, одного з архітекторів світового ладу, що вже зруйнувався, актуалізувала увагу до його методів зовнішньої політики, від яких Вашингтон не відмовився і досі.
На дипломатичній службі в Держдепі США Кіссінджер став ідеологом Realpolitik — прагматичної й, коли треба, цинічної політики, яка орієнтується на результат, вигоду та доцільність, ігноруючи ідеології, мораль та цінності, зокрема — і права людини. Словом, усе так, як вчив Макіавеллі. Криза — це не лише біда, але й можливість. Можливість заробити, збагатитися чи знайти нових боржників.
Маючи єврейське походження, Кіссінджер проводив неоднозначну політику на Близькому Сході. Він допомагав Ізраїлю в арабсько-ізраїльському протистоянні, але, коли ізраїльські танки проривалися до єгипетської столиці, почав рятувати Єгипет від розгрому. Під час чергового арабсько-ізраїльського конфлікту в 1973 році Кіссінджер сказав послу СРСР у Вашингтоні: “Мій кошмар — це перемога будь-якої зі сторін”. Через це Кіссінджера вважають одним з архітекторів багаторічного конфлікту, у якому ні Ізраїль не налагодив миру з палестинцями, ні палестинці не здобули своєї держави.
Нинішнє напруження в Азійсько-Тихоокеанському регіоні також частково є політичною спадщиною Кіссінджера. Методами “пінг-понгової дипломатії” він налагодив відносини з Китаєм. Вашингтон визнав злочинний комуністичний режим у країні, яка організувала найбільший у світі голод і вбила приблизно 60 млн людей, і надав їй можливості для економічного розвитку. Тайванем пожертвували — острів було де-юре визнано частиною КНР. Хоча американці й далі наполягали на недоторканності острова, але місце в ООН перейшло від Тайваню до комуністичного Китаю.
Наші американські партнери й досі дотримуються тактики Кіссінджера. Погляньмо на численні конфлікти, у яких миротворцем або союзником був Вашингтон, — здебільшого вони не розв’язані. Ізраїль, Тайвань, Південна Корея досі не мають спокою. Ізраїль воює, а інші готуються до війни в майбутньому. Конфлікти тривають десятиліттями, військова промисловість заробляє прибутки, а американська допомога постійно всім критично необхідна.
Заяви західних чиновників про те, що Росія не повинна виграти, не передбачають, що перемогти має Україна. Нам дають рівно стільки зброї, щоб наша оборона не обвалилася, але для переваги над окупантами її нам бракує. Кіссінджер помер, та справа його живе.
Нещодавня загроза припинення постачання американської допомоги Україні засвідчила, наскільки ми вразливі до поворотів флюгера в Конгресі. Парадоксальність ситуації дивовижним чином вибудовується так, що ті, хто послаблює геополітичних ворогів Америки та своєю кров’ю захищає можливість американців насолоджуватися мирним життям і вибирати Тейлор Свіфт “людиною року”, змушені ще й щоразу протягувати руку по допомогу.
У такій парадигмі політики відносини між державами ідентичні відносинам між корпораціями: ніхто нікому безплатно не дасть допомоги, якщо не здобуде власної вигоди. Американська військово-фінансова допомога Україні також не виняток. Як повідомляє The Washington Post, майже 90 % коштів, які США виділяє Україні як військову допомогу, залишаються в Штатах як оплата замовлень для військових корпорацій. Американські кошти не надходять безпосередньо в Україну, а використовуються в США для створення нової зброї або для заміни тієї, яку надсилають ЗСУ. З 68 млрд доларів військової та суміжної допомоги, які Конгрес схвалив після початку повномасштабного вторгнення, майже 90 % відійшло американським підприємствам.
Де-факто військова допомога Україні не меншою мірою корисна і для США: забезпечує фінансування заводів у різних штатах, створює робочі місця та можливості для місцевих постачальників, магазинів, інфраструктури та підприємств, які підтримують заводи з виробництва зброї та покращують становище електорату, за голоси якого борються політики.
Війна в Україні буквально оживила американську економіку та виробництво технологій, яке впродовж тривалого часу переміщалося до Китаю. Військова продукція в мирний час не має великого попиту. Натомість після оголошення про надання американської допомоги Україні в США відкрили 117 виробничих ліній у щонайменше 31 штаті. Уперше з 2005 року активізувалося виробництво ракет Stinger. Інтенсивне виготовлення “хамерів”, танків Abrams та іншої автомобільної й броньованої техніки врятувало цілі американські міста від економічної депресії, долі Детройта та приєднання до “іржавого поясу” США. Ще частину коштів з американської допомоги отримали західні наставники: військові спеціалісти, тренери, пілоти-інструктори. На зарплаті за їхню унікальну працю західні уряди не економлять.
До того ж бюрократи Пентагону рахують вартість допомоги Україні в цінах нових озброєнь для армії США, а не старої й часто списаної техніки, яку надають Києву. Якщо нам відправили старі бронетранспортери 1970-х років, то допомогу обраховують у вартості нової техніки з усім наповненням, яку Америка закупить для свого війська на заміну. Іншими словами: ми вам даруємо старий “ланос” за 3 тис. доларів, а на заміну купимо собі новий кросовер і кажемо, що дали вам допомоги на 50 тис. доларів. Адже це ж через вас ми змушені були купувати іншу автівку, а ми не можемо їздити на абичому. Польща, Словаччина, Греція та чимало європейських країн також здобувають вигоду від постачання старої зброї Україні, одержуючи натомість технології найновішого покоління.
Україна в цій ситуації не може скаржитися. Навіть якщо з оголошеного мільярда доларів американської допомоги Києву насправді виділили кілька десятків старих “Бредлі”, а решта пішла американським корпораціям, ми ж не можемо вголос про це сказати. По-перше, будемо скаржитися — наступного разу не дадуть і того. По-друге, навіщо ворогу знати, скільки нам насправді дали озброєнь і техніки? Нехай думає, що багато. Така ситуація разюче нагадує сумнозвісну селфі-благодійність: бідняку кидають монетку, фотографуються з ним і заробляють ще більші статки на позитивному іміджі. Бідняк змушений кланятися і дякувати.
Коли чиновники Пентагону в червні 2023 року заявили, що Україна отримала все необхідне для контрнаступу, українській владі не було доречно заперечувати: міжнародна спільнота та власні громадяни очікували від України результатів, а противнику відкривати свої карти не можна. Якщо нашій країні вдасться вистояти та перемогти й Зеленський колись видасть мемуари про торги із партнерами в час, коли ми щодня втрачали військових, автобіографії деяких сучасних західних політиків почнуть викидати з бібліотек і палити на вогнищах.
На геополітичній шахівниці Україна затиснута між баригами й вбивцями. У Білому домі пальцем не поворухнуть, якщо не зароблять на допомозі, а Кремль хоче нас просто знищити. Саме тому ми вибираємо менше зло. Наші союзники не ідеальні, але без них ми були б у братських могилах.
Зрештою, історія чітко засвідчує: ті, кому допомагала Москва, і досі не вибралися зі злиднів та неволі. А ті, кого підтримував Вашингтон, успішно віддали борги союзникам і живуть набагато краще, ніж “московські друзі”. Україна, як молода держава, здобула болючий досвід і прощається з інфантильними політичними ілюзіями: братством народів, пацифізмом коштом ядерного роззброєння, цінністю міжнародних гарантій безпеки, гуманізмом світової спільноти й непорочністю західної демократії.
