By 
Сполучені Штати Америки будуть “відповідальними за поразку України”, якщо Конгрес не схвалить останній запит адміністрації президента Джо Байдена на фінансування країни, яка постраждала від війни, заявила днями міністерка фінансів США Джанет Єллен. Отже, наша поразка чиперемога залежить від грошей американських платників податків? А також від європейських. Однак американці вже якось не хочуть давати нам грошей, а європейці начебто не можуть — принаймні в тих обсягах, у яких потребує Київ. Якщо вже й “на війну” бракує, то із чого ж фінансуватиметься післявоєнна відбудова України? На це, кажуть, гроші є, але от як їх отримати, поки що не зовсім зрозуміло, передусім — представникам української влади.
Не таємниця, що основний тягар збереження, функціонування і відновлення країни поза зоною бойових дій і тимчасово окупованих територій лежить на плечах об’єднаних територіальних громад (ОТГ) та органів місцевого самоврядування (ОМС). Вони надавали й надають посильну допомогу військовим, прийняли в себе тисячі ВПО, відбудовують знищені російськими обстрілами об’єкти житлової та критичної інфраструктури. Таку живучість їм значною мірою забезпечила децентралізація, розпочата в Україні кілька років тому. Однак повномасштабне вторгнення завдало удару й по цій сфері: впровадження воєнних адміністрацій, приховування певної інформації за військовою таємницею, втеча кадрів і зменшення популяції громад — усе це призвело до скорочення обсягу процесів децентралізації, руйнування її здобутків. Це небезпечні тенденції, адже саме на громади й ОМС ляже відповідальність за післявоєнну відбудову країни.
Про поточні проблеми й перспективи відбудови розмовляли нещодавно в Києві на форумі “Коаліції доброчесних громад”, у якому, окрім представників ОМС, узяли участь профільні депутати ВРУ, експерти, представники організацій громадянського суспільства. Говорили про взаємини центральної й локальної влади, пошук грошей на відбудову, катастрофічну ситуацію з кадрами тощо. Не була це оптимістична розмова.
Очільник Всеукраїнської асоціації ОТГ Олександр Корінний говорив про необхідність координації на регіональному рівні та лінії “центр — регіони” для підготовки серйозних проєктів відновлення: “Але те, що відбувається в комунікації між регіонами й столицею, — це не координація. Простір децентралізації суттєво зменшився”. У тому самому дусі виступив і міський голова Дрогобича Тарас Кучма, який заявив, що успішній діяльності ОМС значною мірою заважають “нездорові амбіції певних посадових осіб у столиці”, через що відбувається “тотальне знищення місцевого самоврядування”.
Емоційні нарікання представників місцевого самоврядування підтримав народний депутат Віталій Безгін, очільник підкомітету ВРУ з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування: “Наша держава провалила у 2023 році все, що стосується регіональної політики й планів відновлення”.
То чи є гроші на підтримку України на Заході? Простими словами: так, але давати їх міжнародні партнери не поспішають, оскільки не певні, чи допомога, яку вони нададуть, буде використана ефективно й за призначенням.
Володимир Шейгус з “Ініціативи громадянського суспільства” твердить, що “міжнародні гроші були готові заходити в Україну вже влітку 2022 року”. Але закордонні партнери зупинились, бо не побачили, з ким і як їм працювати, хто і яким чином буде розподіляти гроші, хто контролюватиме їхню реалізацію тощо. За його словами, після нашумілого у 2022 році “плану Маршалла” для України у 2023-му почали розробляти вже і “план Маршалла-2”, але й цей застряг. Західні партнери кажуть прямо:“Без змін в Україні ми грошей не дамо”. “Поки не буде стратегічного планування на всіх рівнях — грошей не дадуть”, — коротко підсумував слова колеги депутат Безгін.
Це “зачароване коло” більшості з нас зрозуміле. Київ хотів би отримати й розподіляти західні кошти, надаючи їх регіонам на певних умовах і на власний розсуд. Такий підхід, зрозуміло, не влаштовує ні західних партнерів, ні українські ОМС. Тому серйозні гроші в Україну “поки що” не йдуть. Та проблема не лише в грошах.
З цим “браком координації” щодо планів майбутньої відбудови, з недостатньою прозорістю діяльності державних органів тощо тісно пов’язана ще одна проблема — людський ресурс для відбудови. Де взяти підготовані кадри й робочі руки? Як зупинити подальшу втечу громадян України й повернути тих, хто вже втік?
Українці — особливо амбітніші, освіченіші, професійніші тощо — хочуть бачити перспективи, можливості для самореалізації. “Зараз наші люди, які прижилися на Заході, не бачать причин для того, щоб повертатися, — каже Олександр Корінний. — Натомість вони бачать, що децентралізація скорочується, ухвалення рішень залишається непрозорим. «Які там у мене перспективи, що я зможу реалізувати за таких умов?» — питають себе вони”.
Отже, те, чи прийдуть до нас західні гроші й чи повернуться наші люди, зараз повністю залежить від української влади. І треба розуміти, що якщо мріям українців про “велику перемогу” не судилося збутись, то винною в цьому буде не сила Росії чи слабкість Заходу, а некомпетентність і злодійкуватість тих, хто ухвалює рішення на Печерських пагорбах.
