Уражене неспроможністю враже его

Поведінка росії на світовій арені базується на почутті глибокої образи. Особистої образи путіна, що йому не вдалося нічого досягнути й що його не бояться, хай як він старається видаватися страшним, і всього російського народу, який безсилля від нереалізованости виплескує не на свою владу, а на інших, шукаючи зовнішніх ворогів. І це безсилля лише росте через перемоги української армії й оголошену кремлем мобілізацію. Бо безсилля спонукає не до дій, а до уникнення відповідальности, тому росіяни не борються, а втікають.

Рефреном у книжці репортажів польського письменника Вітольда Шабловського “Вбивця з міста абрикосів” звучить образа турків на весь світ, що маскується під мегаломанію. Суттєва частина героїв, особливо персонажі із “глибинного народу”, заявляє, що вони, турки, – найкращі. А живуть погано лише тому, що їм заздрять усі довкола. Типовий спосіб перекласти відповідальність за власні промахи на кого-небудь.

Народів, які шукають виправдання своєї неспроможности в підривній діяльності інших, сотні. Натомість тих, що беруть на себе відповідальність за власну долю й намагаються щось змінювати, куди менше. І всі вони якщо не належать до успішних, то прямують у їхньому напрямку.

Натомість росіяни ще з комуністичних часів утовкмачили собі завдяки совковій пропаганді, що вони найкращі, найправедніші, справжні Д’Артаньяни, яким заздрять і повсякчас намагаються підкласти свиню ці негідники із “загниваючого Заходу”, ці нікчеми й недолюдки.

Тож якщо помножити самодурство деяких турків на сто (через потужнішу кремлівську пропаганду, ще потужніше его місцевого люду та гірші умови життя “глибинного народу”), то й вийде те, що відчувають і прокламують пересічні росіяни. Упродовж усього періоду правління путіна телевізор переконував їх, що вони “могут повторить”, володіють надзвичайною зброєю, яка за дві секунди знищить колективний Захід, перетворивши його в “ядерный пепел” (ніби росіяни – це якісь таргани, що можуть пережити і ядерну зиму), і що їхня армія – друга за потужністю у світі, тож її бояться всі й кожен.

Можна лиш уявити собі, яку травму пережили ці люди під час харківської офензиви української армії. Як їм не хотілося вірити у все побачене, що аж довелося шукати собі виправдань для цього безсилля “русского оружия”, цієї відвертої поразки, тому вони щиро повірили нісенітницям про те, що це такий давно запланований тактичний відступ.

Варто розуміти, що путін – це такий самий представник “глибинного народу”, але помножений у сотні разів. Плоть од плоті, кров від крові, що прекрасно відчуває маленького росіянина, тому знає, чим задобрити цих невігласів: треба кинути їм кістку “величия” з минулого, аби відчули себе спадкоємцями перемоги, а не жебраками з теперішнього, яких влада обкрадає зі всіх боків.

Президент Франції Емманюель Макрон закликав не принижувати росію. Мовляв, це може призвести до того, що місцевий люд розгнівиться й перетвориться на таку собі подобу німців міжвоєнного часу, що хотітимуть реваншу за поразку й виберуть собі ще гіршого фюрера (куди вже гіршого?). Проте насправді росія повинна пройти саме через приниження, через глибоке й повне усвідомлення хибности своїх уявлень: і про світ, і про своє місце в ньому, і про себе самих, і про українців. Останнє вже поступово відбувається, хай як росіяни намагаються заперечувати реальність і далі жити у своєму казковому світі вічних звитяг, де кремлівські війська знищують по 44 HIMARS за день. Та до них однаково долинає волання про те, що “вообще не хочу уезжать из Крыма, из Алушты”, приходять похоронки, а тепер ще й повістки, які не залишають сумнівів щодо того, наскільки все іде “строго по плану”.

Саме росіянам передовсім потрібно, аби українці їх перемогли. Лише це дасть їм змогу відчути той рівень приниження, який може стати болючим ударом по его, що протверезить затуманену пропагандою, самодурством і мегаломанією свідомість. Допоможе зрозуміти, що їхній світ тримався на фальші й брехні, що потрібно переосмислити все своє життя за путінського режиму та всього періоду незалежности країни. Переосмислити хибність попереднього шляху, роздутість свого его й уявлення про місце росії на планеті. Допоможе врешті розплющити очі й побачити, у якій глибокій дірі перебуває їхня країна і як завинила перед українцями та купою інших народів.

Десятиліттями кремлівська пропаганда товкмачила про непереможність росії, проте насправді ця країна – це історія про неспроможність. Неспроможність влади, що роками вбухувала у військо шалені гроші, розгортала масштабні навчання, брязкала начебто надсучасною зброєю. Проте виявилося, що кошти розкрадалися по повній, тож тепер російські військові бігають степами України з іржавими автоматами часів Першої Другої світової. А замість того, аби належно опікуватися своїми безкрайніми та добряче занедбаними теренами, розвивати їх та інвестувати в людський ресурс, путін і компанія затіяли нічим не виправдану війну проти сусідньої держави, аби відхопити собі ще трохи території й підняти рейтинг.

Це історія про неспроможність армії, яка ментально залишилася совковою, тому й воює не лише за мапами часів, коли союз ще не спочив у Бозі, а й намагаючись закидати противника гарматним м’ясом. Воює під керівництвом самодура путіна, який втручається в операції та тисне на військове керівництво, змушуючи окуповувати території до якоїсь дати, а не працювати в необхідному темпі.

Про неспроможність культури, яка не може змінити ні народ, ні владу, не може навіть змусити зупинитися, щоб задуматися, чи вони точно правильно чинять і міркують. Натомість потурає їм у самодурстві й заохочує до насильства, стає придворною підспівувачкою-повією.

Але передовсім про неспроможність народу, який вважає себе всемогутнім, нацією переможців, а насправді боїться одного божевільного діда настільки, що зі 140 мільйонів протестувати виходять нещасні кілька тисяч. І все це – вирок для росії й росіян. Вирок, який ставить під сумнів доцільність існування цієї неспроможної країни.