Отруйні фолікули “русского мира”

Отруйні фолікули “русского мира”

Російська “п’ята колона” діяла в Україні, мабуть, упродовж усіх років незалежності. Після 2014-го багато масок було скинуто, але чимало колаборантів, які відверто працювали на ворога, уникли відповідальності і продовжили свою підривну роботу. Повномасштабна війна, яка почалася 24 лютого, показала, наскільки дорого Україні обходяться невивчені уроки.

Непокаране зло вилазить

За вісім років гібридної агресії Росія виплекала в Україні своїх агентів чи просто корисних ідіотів, яких використовувала під час захоплення нових регіонів. Наприклад, у Херсоні окупанти взялися створювати псевдооргани влади, куди ввійшли місцеві проросійські політики, раніше активні учасники “антимайдану”.

Тобто у РФ були дуже конкретні плани формування окупаційних адміністрацій на захоплених територіях, проведення псевдореферендумів і створення фейкових “народних республік”. Тож списки місцевих кадрів для цього також готувалися. І входили туди здебільшого діячі, які й не приховували раніше своєї проросійськості. І лише після 24 лютого, на восьмий рік війни, в Україні таки ухвалили закони про кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Звісно, краще пізно, ніж ніколи. Окрім реальних термінів ув’язнення, за співпрацю з державою-агресором тепер передбачено обмеження доступу до посад в органах державної влади й місцевого самоврядування терміном на 15 років. Колаборанти також не зможуть у майбутньому бути членами виборчих комісій чи кандидатами на місцевих виборах.

Та ефективність закону, як завжди, залежатиме від його виконання. Уже зараз ми бачимо, як відверті агенти Кремля ховаються від відповідальності. Як, наприклад, Віктор Медведчук, який зміг “у потрібний момент” утекти з-під домашнього арешту і “непомітно” покинути територію України.

Також дуже “вчасно” втік із країни скандальний депутат Ілля Кива. Ще вночі 24 лютого він заявляв, що “українському народу потрібне звільнення”, а “українці, білоруси, росіяни – це один народ”, та вже за кілька днів його бачили в Росії. Це вже згодом Киву позбавили мандата народного депутата й оголосили йому підозри в державній зраді і пропаганді війни.

Тобто маємо бути реалістами: щоб колаборанти справді відповіли перед законом за свої дії, правоохоронні органи мають належно задокументувати склад злочину і скерувати справу до суду. Та зараз складно сказати однозначно, чи це відбудеться щодо кожного, хто співпрацює з ворогом. От що точно мало б запрацювати в Україні після війни – це інститут репутації й політичної відповідальності, щоб такі люди щонайменше не мали жодного політичного майбутнього в Україні, незалежно від того, чи винесені щодо них конкретні судові вироки.

Коли перевзування на льоту не допомагає

Поспішно дистанціюватися від Іллі Киви спробувала найвпливовіша проросійська партія “Опозиційна платформа – За життя”. Там Киву назвали “провокатором” і виключили з фракції. Лідер цієї політсили Юрій Бойко заявив, що ОПЗЖ засуджує агресію РФ проти України, а члени партії “масово записуються в тероборону”.

Після бомбардування українських міст багато хто в Україні справді прозрів, багато кому відкрились очі на реальну сутність РФ. Хотілося б вважати це роботою над помилками, а не ситуативним пристосуванством до нових обставин. Й українські громадяни мають на це право, але не політики, які роками підігрували Росії й готували ґрунт для цього вторгнення.

ОПЗЖ – це здебільшого та сама “Партія регіонів”, яка після втечі Януковича до Росії мала б зникнути з політичного горизонту, але натомість лише сором’язливо перейменувалася і продовжила свою фактично антидержавницьку діяльність.

В Україні за рішенням РНБО на час воєнного стану тимчасово зупинили діяльність 11 проросійських партій: окрім ОПЗЖ, це ще й “Партія Шарія”, політсила “Наші”, “Союз лівих сил” тощо.

У парламенті зареєстрований законопроєкт про повну заборону проросійських партій. Також народні обранці напрацьовують механізми, щоб виборці могли відкликати депутатів таких політсил і позбавляти їх мандатів. Але лише наступні вибори покажуть, чи зробило суспільство висновки й чи не буде знову голосувати за вкотре перефарбованих політиків. А в тому, що такі діячі будуть, сумніватися не доводиться.

Перевзування не допоможе й медійникам із каналів Медведчука, які підспівували російській пропаганді. Як показує моніторинг “Детектора медіа”, ці ЗМІ також активно перефарбовуються й замітають сліди. Канал Ukrlive, наприклад, не лише змінив риторику, а й видалив попередні відео.

Але це не означає, що про них забудуть. Війна нічого не списує й не обнуляє. Потім, після перемоги, безумовно, будуть аналізуватися причини й наслідки, зокрема й те, хто готував інформаційне підґрунтя для російського вторгнення.

На службі в диявола

Через відкриту російсько-українську війну нарешті захитався й чи не найбільший форпост і рупор “русского мира” – Українська православна церква московського патріархату. За іронією долі, саме її храми, мабуть, найбільше постраждали від російських обстрілів. А ще зовсім недавно російський патріарх Кирил благословляв військових РФ на війну проти України.

Настоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій агресію Росії проти України засудив. В окремих парафіях припинили поминати Кирила як свого патріарха, деякі громади вже самі вирішують переходити в підпорядкування ПЦУ, а в Раді з’явився законопроєкт про заборону РПЦ в Україні. Якщо його ухвалять, то вся власність УПЦ МП буде націоналізована. Релігійні громади зможуть упродовж 14 днів змінити свою підпорядкованість, але перед тим їх має перевірити СБУ – чи вони не співпрацювали з окупантами.

Разом із цим законопроєктом з’явились і застереження, що, мовляв, не варто зараз “провокувати Росію”. Але такі слова здаються щонайменше дивними на тлі того, що вже понад місяць робить РФ в Україні. Про яке ще більше “провокування” агресора може йтися?

Потенційні загрози міграції росіян

Уже незабаром притулку в Україні можуть шукати ті росіяни, які не згодні з політикою Путіна або ж яким стало надто некомфортно жити під санкціями.

Своє майбутнє в Україні може бачити частина ліберальної російської інтелігенції, яка, втім, не вважає Україну окремою державою, а українців – самостійною нацією. Чого варті лише слова журналістки Юлії Латиніної, що Київ тепер буде столицею всього хорошого й демократичного, що є “в російськомовному світі”. На цьому можна було б поставити крапку в безглуздій під час війни дискусії про те, “чи існують хороші росіяни”. Можливо, одиниці є, але вони зараз у в’язницях за участь в антивоєнних мітингах.

Інші “хороші росіяни” прозріли здебільшого лише після того, як припекли санкції, а не коли РФ напала на Україну. Це як ті російські солдати, що здаються в полон лише після того, як у них закінчилися патрони або їхній танк згорів.

Цілком імовірно, що частина з них захоче осісти в Україні й “розвивати тут свою культуру”. Тому, можливо, уже зараз слід на законодавчому рівні продумувати жорсткі умови та обмеження, щоб така міграція не закладала ризиків для української державності в майбутньому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.